23.1. Особливості економічного розвитку
Загальна характеристика. Країни Євросоюзу належать до групи економічно розвинених країн з однотипною економікою. Вони характеризуються досить високим рівнем економічного розвитку, займаючи за величиною ВВП на душу населення від другого до 44-го місця серед країн світу. За рівнем економічного розвитку, характером структури економіки, масштабами економічної діяльності країни Союзу діляться на кілька груп.
Основна економічна міць регіону припадає на чотири великі високорозвинені країни - ФРН, Францію, Італію і Британію, в яких зосереджено понад 50% населення і 70% сукупного ВВП. Ці держави багато в чому визначають загальні тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього регіону.
Інші держави відносяться до малих промислово розвиненим країнам. Особливе місце, займане малими країнами в регіоні та світі, визначається високим рівнем спеціалізації на виробництві технічно складної, високоякісної продукції. Важливу роль у розвитку процесів міжнародного поділу праці грали невеликі масштаби внутрішніх ринків даних країн, які стримували поява великих підприємств у всіх галузях господарства через недостатність попиту.
Малі країни сильно розрізняються за величиною ВВП. До першої групи можна віднести Іспанію, Нідерланди, Бельгію, Швецію. Вони поступаються великим державам регіону в 3-5 разів і на їх частку припадає 17% ВВП.
У другу групу входять Австрія, Данія, Греція, Фінляндія, Португалія. Їх значення в західно-європейському господарстві відносно невелике - близько 7,5% ВВП.
Третя група країн - Ірландія, Люксембург. Їх частка незначна - близько 2% ВВП Євросоюзу, але по окремих видах виробництва вони відіграють помітну роль.
Країни істотно різняться за рівнем економічного розвитку. Наприклад, в Греції, Португалії національний дохід на душу населення не перевищує 70% середнього показника для всіх країн ЄС. Не менш значні відмінності у структурі господарства. У Греції, Португалії досить висока питома вага сільського господарства.
Темпи зростання, його фактори та умови. В останні десятиліття становище Європейського Союзу у світовій економіці змінилося. Його частка у ВВП світу за 1980-1999 рр.. скоротилася з 30 до 28%. Економічне зростання угруповання характеризувався понижающимися темпами (табл. 23.1). Він переривався скороченням виробництва в періоди криз в 1981 і 1993 рр.., Коли сукупний ВВП західно-європейських країн впав відповідно на 0,2 і 0,6%. Зазначені періоди характеризувалися різким збільшенням інфляції та безробіття, низьким завантаженням виробничих потужностей.
Таблиця 23.1
Приріст ВВП (валютні курси 1995 р.)
Виробництво в ЄС в останні десятиліття збільшувалася більш повільними темпами, ніж в США, розвинених країнах і в світі в цілому.
Економічні негаразди 70-90-х років вражали ЄС сильніше, ніж інші центри господарської активності. Створення величезної митної зони сприяло зростанню синхронності циклічного розвитку, що посилювало поширення кризових явищ. У ході взаємної лібералізації зовнішніх зв'язків держави постійно позбавлялися ряду національних важелів впливу на економічні процеси, що підвищило їх нестійкість.
Перехід до нових умов відтворення супроводжувався кризою традиційних галузей. Протекціоністський характер Європейського Союзу, захищаючи багато галузей промисловості (чорну металургію, хімію, текстильну промисловість) від конкуренції ззовні, сприяв старінню структури господарства.
Європейський Союз тривалий час поступається розвиненим країнам у цілому по нормі заощаджень і капіталовкладень. Норма заощаджень зазвичай перевищувала норму накопичень (табл. 23.2). Капіталовкладення в єврозоні за 90-ті роки збільшилися на 19%, а в США вони майже подвоїлися.
Таблиця 23.2
Заощадження і капіталовкладення в ЄС
У країнах ЄС менша частина капіталовкладень порівняно з США та Японією прямувала в інформаційний сектор , що було однією з причин зниження їх ефективності. У 90-ті роки країни ЄС стали відставати від США за показником приросту загальної факторної продуктивності (відповідно 0,7 і 1,15 за 1990-1998 рр..).
На розвиток господарства, зростання загальної факторної продуктивності впливає динаміка витрат на НДДКР і їх використання. ЄС в цілому виділяє на дослідні та конструкторські роботи 1,8% ВВП. Провідні західноєвропейські країни, виключаючи Італію, витрачають на ці цілі понад 2% ВВП, але нижче рівня США та Японії. До 1995 р. ЄС скорочував розрив за загальним обсягом витрат на НДДКР з США. У другій половині 90-х років темпи з приросту сповільнилися. Якщо в 1995 р. витрати ЄС на ці цілі досягали 75% американського обсягу витрат на НДДКР, то в 1998 р. цей рівень знизився до 70%, склавши 80 млрд дол При цьому слід зазначити, що загальні витрати ЄС представляють собою суму витрат окремих держав. Їх загальний ефект знижується дублюванням досліджень. Тому реальне значення цього показника буде нижче номінальної величини.
Витрати західно-європейських країн значною мірою орієнтовані на фундаментальні дослідження. З асигнувань промислових досліджень вони відставали від США в 2,3 рази за 1987-1991 рр.. До середини 90-х років на дослідження в галузі мікроелектроніки виділяється майже стільки ж коштів, скільки в США виділяла одна компанія ІБМ. Частка західно-європейських біотехнічних фірм в світовому пакеті патентів в кінці 80-х років оцінювалася в 19%, США - 41, Японії - 36%.
За окремими оцінками, в такій важливій галузі, як інформаційні технології, ЄС відстає від США на 20-25 років. У ЄС у цій галузі створюється 4% ВВП, в США 7%, в Японії - 6,5% ВВП.
Євросоюз відстає від Північної Америки як за кількістю банків даних, так і по послугах інформаційних послуг приблизно в два рази, причому переважає неділова інформація. Приблизно таке ж відставання в комп'ютеризації населення.
Відсутність необхідних національних та регіональних можливостей розвитку не дозволяє сформувати досить конкурентний потенціал високотехнологічних підприємств. Ринок наукомісткої продукції також у багатьох випадках розрізнений і фрагментарний. Компанії часто не в змозі скористатися перевагами великого економічного простору. Негативний вплив на розвиток підприємств та їх перспективи надають національні та промислові політики, коли всі країни прагнуть зберегти свої шанси на розвиток кожної з великих технологічних ланцюжків майбутнього і надається підтримка великого числа відносно малих проектів. Створення національних підприємств? Лідерів у великому числі областей високих технологій призводить до того, що дані підприємства виявляються слабкими для участі в міжнародній конкуренції.
Виняток становлять хімічні та фармацевтичні компанії. На цих та деяких інших напрямках західноєвропейські компанії займають передові рубежі (розробка АЕС, техніка зв'язку, оптика, окремі галузі транспортного машинобудування), але ці види техніки і продуктів недостатньо впливають на технологічну структуру виробництва. Тому більш вузький ринок наукомісткої продукції в Європейському Союзі в порівнянні з США меншою мірою формується за рахунок внутрішнього виробництва.
В цілому в розвитку «економіки знання» ЄС поступається загальному рівню розвинених країн. Частка високотехнологічних галузей і секторів господарства з висококваліфікованою робочою силою в ЄС у виробництві підприємницького сектора становить 48,4%, а в країнах ОЕСР - 51%, США - 55%, Японії - 53%.
Негативний вплив на економічний розвиток ЄС, особливо на стан фінансів, надавало виробництво озброєнь насамперед у країнах - членах НАТО. Частка західноєвропейських країн у общенатовскіх військових витратах зросла. Військові витрати поглинали 3,6% ВВП в 1980 - 1984 рр.., Знизившись до 2,4% ВВП в 1995-1999 рр.. Вони були серйозною причиною бюджетних дефіцитів і збільшення державного боргу.
Державний сектор в Єврозоні помітно відрізняється від американського і японського за розмірами і структурою, Частка державних витрат тут досягла 49%, а в США і Японії - відповідно 39 і 34% ВВП. Рівень валового державного боргу вище, ніж у США - 72,9% ВВП. Процентні платежі за державним боргом з'їдають значну частину бюджетних витрат.
Ахіллесовою п'ятою економічного розвитку Європейського Союзу стала масове безробіття - понад 20 млн осіб. Рівень безробіття в середньому по країнах ЄС у 90-ті роки становив 9,9% порівняно з 5,6% у США і 3,4% в Японії. Найбільш високий відсоток безробітних наголошується в південних країнах, в Іспанії він дорівнював майже 20%.
Структурні зрушення в економіці. Економічний розвиток західно-європейських країн в останнє десятиліття протікає під знаком структурних змін. Ці зміни відображають загальні тенденції розвитку виробництва і суспільного розподілу праці в умовах нового етапу НТП і є наслідком структурних криз надвиробництва 70-х - початку 80-х років.
Частка промисловості у світовому виробництві скоротилася, але в структурі виробництва обробна промисловість перевершує показник США (23 і 18% ВВП).
Різнопланові тенденції відзначаються в ролі промислового виробництва. У більшості країн вона знижувалася. У ряді країн (Греція, Ірландія, Іспанія, Фінляндія) частка промислового виробництва у ВВП зросла, оскільки там створювалися нові виробничі потужності.
До найбільш динамічним галузям ставляться електронна промисловість, в якій переважний розвиток отримало виробництво устаткування промислового і спеціального призначення, а також виробництво засобів зв'язку. Однак вони виявилися не тільки не в змозі забезпечити високі темпи зростання економіки, а й відставали в своєму розвитку від США та Японії. Вітчизняні компанії забезпечують тільки 35% регіонального споживання напівпровідників, 40% електронних компонентів, ще менше - інтегральних схем. Західно-європейська промисловість з випуску інформаційної техніки забезпечує 10% потреб світового і 40% регіонального ринків.
У виробництві комп'ютерної техніки і електронних компонентів західно-європейські компанії продовжують відставати від США та Японії, незважаючи на проведені реорганізації виробництва. Американська ІБМ контролює приблизно 20% західно-європейського ринку.
За минуле десятиліття становище Європейського Союзу в прогресивності галузевої структури покращився. На вироби, що користуються високим попитом, припадає 25% продукції обробної промисловості ЄС (33% - США). У західно-європейській економіці переважала модернізація рентабельно функціонуючого виробничого апарату, а не його докорінне оновлення на базі новітньої техніки: Тому країни ЄС займають важливі позиції у виробництві традиційної продукції, зокрема, забезпечують майже половину світового випуску металообробного обладнання (35% верстатів), 36 % автомобілів, 37% промислових хімікатів, 48% керамічних виробів.
Багато західно-європейські країни є великими виробниками споживчої продукції. Частка галузей легкої промисловості в Італії, Греції, Португалії перевищує 15%.
Помітні відмінності в структурних показниках за часткою сільського господарства у формуванні ВВП - від 1,0 до 4% при середньому показнику для ЄС в 2% ВВП. У 90-ті роки на 1/10 скоротився обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в основному за рахунок скорочення виробництва зернових. ЄС виробляє близько 10% світового обсягу кормового зерна, 7% харчового зерна, 20% молока, 18% м'яса, 12% цукру. Покращились показники продуктивної праці в сільському господарстві, хоча розрив за цим показником залишається значним між США і Західною Європою (у два рази).
Досить високі темпи зростання цієї галузі сприяли збільшенню самозабезпеченості західно-європейських країн сільськогосподарською продукцією. Наприкінці 90-х років вони більш ніж на 90% покривали свої потреби в продуктах сільського господарства за рахунок власного виробництва. Виробництво окремих видів продукції - зерна (виключаючи кукурудзу), молока і молочних продуктів, цукру, яєць - перевершує внутрішні потреби, і поставки на зовнішні ринки є основним способом реалізації «зайвої» продукції регіону.
Головна галузь сільського господарства - тваринництво. Важливу роль у підвищенні його ефективності відіграють заходи щодо раціонального використання кормів і, зокрема, більш широкого використання комбікормів. Виробництво комбікормів в значній мірі залежить від зовнішніх джерел сировини, до яких відносяться соя-боби, кукурудза, тапіока та ін
Зміни в соціально-економічних структурах. Незважаючи на однакові тенденції, галузева структура країн ЄС досі має досить істотні відмінності, що пояснюється історичними умовами розвитку, стійкістю монополістичних структур національних економік. Заснувати тут компанію важче, ніж у США, потрібно в 4 рази більше витрат.
Під контролем найбільших компаній здійснюється виробництво значної частини сукупного ВВП. 400 провідних промислових компаній (всього в Західній Європі понад 10 млн фірм) зосередили 39% загальної чисельності зайнятих і здійснювали 37,4% продажів в обробній промисловості країн ЄС.
Для великих компаній Єврозони характерно перехресне володіння акціями, на відміну від США і Британії. Акції зосереджувалися в руках сімейних груп, що вело до зниження ролі керуючих, зниження конкуренції, ризику і прибутків. В Італії, Бельгії, Німеччини в половині компаній єдиний акціонер або група, об'єднана спільними інтересами, володіє боле 50% голосуючих акцій (у США в рідкісних компаніях окремі акціонери володіють більше 5% акцій). У 90-ті роки контроль сімей, груп над компаніями знизився, Відсоток перехресного володіння акціями зменшився з 18% у 1995 р. до 11% в 1998 р., але широко використовується принцип блокуючого меншини акцій.
Перехід до нового технологічного базису, розширення сфери послуг і зростаюча орієнтація господарств на кінцевий споживчий попит сприяли значному зміни олигополистических структур. У другій половині 90-х років пройшла хвиля злиттів і поглинань. При цьому внутриевропейские поглинання перевищували обсяги угод з компаніями третіх країн.
Структурна перебудова великого капіталу сприяла збереженню позицій західно-європейських компаній у світовому господарстві. У числі 500 найбільших за оборотом компаній світу - 148 західно-європейських, американських в півтора рази більше. Всі найбільші компанії мають міжнародний характер. Відбулися зміни у співвідношенні сил між західноєвропейськими гігантами. Вперед вийшли корпорації Німеччині, в меншій мірі - Франції та Італії. Позиції британських компаній ослабли. Зберегли свої позиції найбільші банки ЄС, 23 з них входять до числа найбільших 50 банків світу, в тому числі б британських, 4 німецьких і 4 французьких.
Процеси монополізації в Західній Європі відрізняються від подібних процесів в Північній Америці. Найбільш міцні позиції найбільші західно-європейські компанії займають в традиційних галузях, значно відстаючи в новітніх наукоємних. Так, серед 50 найбільших по капіталу компаній інформаційного сектору тільки 12 з ЄС. Галузева спеціалізація найбільших об'єднань Західної Європи менш рухлива, ніж у американських корпорацій, а це в свою чергу гальмує структурну перебудову економіки.
Відносна слабкість найбільших компаній в наукомістких галузях спонукає ЄС і національні держави проводити коригування діяльності частномонополістічеського капіталу.
Роль держав. Діяльність з врегулювання господарське життя в Західній Європі здійснюється як в рамках національних держав, так і на наднаціональному рівні. Зміни у співвідношенні політичних сил, становища на світових ринках призвели до зміни ролі держави як сукупного функціонуючого капіталіста. Втручання держави безпосередньо в процес виробництва або розподілу зменшилася. Різко скоротилося державне підприємництво. Державні компанії були приватизовані в Британії, Франції, Італії, Португалії та в інших країнах.
Значна увага приділялася посилення бюджетної політики. Бюджетні дефіцити центральних урядів скоротилися з 5% до 1% ВВП. У порівнянні з 80-ми роками знизилися темпи приросту державного споживання в 1,6 рази, а темпи приросту приватного споживання - в 1,3 рази. Політика стримування попиту на догоду дефляційним цілям сприяла скороченню попиту і зростання виробництва і зайнятості.
Поворот до методів політики пропозиції супроводжувався посиленням структурного регулювання. Держави посилили пріоритети, розраховані на тривалу перспективу.
Першочерговими завданнями для західно-європейських країн стала перебудова господарства на основі новітніх знань, використання новітніх технологій і стимулювання економічного зростання, проведення змішаної макроекономічної політики, здатної забезпечити стабільність і зайнятість.
Таким чином, державне регулювання у країнах Євросоюзу відзначається тенденцією до переміщення центру ваги на питання довгострокового зростання, зміцнення економічних потенціалів на основі глибоких структурних зрушень, якісного оновлення виробничої бази. На макроекономічному рівні досі важливе місце займає антиінфляційна політика, зростає значення підтримки економічного зростання.