| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4. Азіатський спосіб виробництва і античне рабство | ||
|
Найпоширенішою лінією переходу до виробляє економіці була лінія складання землеробсько-скотоводче-ського господарства на базі високорозвиненої економіки збирачів та мисливців. У двох своїх варіантах - передусім землеробському і насамперед скотарському - ця лінія була найбільш характерна для Передньої Азії, опановують територією сучасних Сирії, Ірану, Іраку, Туреччини та країн Східного Ср-діземноморья. У цих регіонах було сконцентровано багато видів рослин і диких тварин, які могли служити вихідним матеріалом для одомашнення. Крім того, по праву Азія вважається батьківщиною більшості культурних рослин і одомашнених тварин, на розведенні яких грунтувалося в давнину і грунтується зараз господарство значної частини Євразії, у тому числі і в нашій державі. Сформованого способу виробництва в країнах Азії були характерні такі риси: державне чи державно-общинне володіння землею; наявність сильного об'єднує початку: а) деспотичного (коли спільнотою керує глава в племені сім'ї); б) демократичного (коли влада в співтоваристві належить батькам сімейств); формальна свобода членів спільноти. 1) Виникнення і існування общинних взаємин були багато в чому зобов'язані тому обставині, що будівництво і використання іригаційних каналів (зрошувальних систем) можливо було тільки в результаті спільних зусиль. У силу цієї обставини жоден будівельник не міг претендувати на якусь частину побудованої іригаційної системи, в силу чого сама ця система могла перебувати виключно у державній (общинної) власності. Необхідно також враховувати і ту обставину, що в умовах посушливого клімату цінність має не всякий, а лише таку земельну ділянку, який може отримати необхідне зволоження. Друга обставина ще більше посилювало позицію власників зрошувальних систем, давало їм фактично необмежене право залучати вільних общинників до несення трудової повинності. Таким чином, в азіатській (принаймні, переважної) формі не існувало власності окремої особи, а існувало лише його володіння, при цьому дійсним, справжнім власником була об-щина. За своєю соціально-економічною суттю рабство - це праця одних людей (рабів) на інших, з'єднаний з особистою належностями трудящого рабовласникові - тому, хто привласнює продукт його праці. Рабство, будучи переважно інтенсивної моделлю розвитку господарства, заснована на збільшенні кількості виробленого продукту за рахунок збільшення чисельності працівників (рабів). Продуктивні сили античного рабства, по Варрону, - це знаряддя трьох видів: балакучі (раби), що мукають (бики) і німі (сільськогосподарський інвентар), при цьому головною продуктивною силою античної системи господарства був раб. За словами Колумелли, «праця, заснований на рабстві, приносив найбільший шкоду: раби погано орали землю, крали зерно, при за-кладці врожаю на зберігання невірно відбивали його кількість в рахунок-них записах». Дешева робоча сила також не могла стимулювати впровадження технічних удосконалень. Все це, разом узяте (низька якість робочої сили і технічний застій), в кінцевому рахунку сприяло масовому розорення землевласників, отмі-Ранію економічної системи, при якій основою виробниц-дарських відносин є власність рабовласника на всі елементи виробництва, в тому числі і на працівника - раба. Історія виділяє 3 етапу розвитку античного рабства: складання - з XII-VШ ст. до н. е.. (Китай часів Чжоу-ського царства) і IX-VIII ст. до н.е. (Греція «Гомерівської епохи») до VIII-VI ст. до н. е.. (Італія); утвердження і розвиток - з УШ-Ш ст. до н. е.. (Китай часів рабовласницьких царств періоду Чуньцю-Чжаньго), V-IV ст. до н. е.. (Греція епохи полісів у період їхнього розквіту) до III-I ст. до н. е.. (Італія часу Римської республіки пізньої пори); Відмітна господарсько-економічна риса першого етапу - зростання виробництва за рахунок розширюється застосування праці рабів. Другий етап пов'язаний з досягненням максимальної ресурсоотда-чи праці рабів; це етап розквіту міст-держав, зведених до одного центру («полісу» в Греції, «го» в Китаї, «цивитас» в Італії), це етап зміцнення власності та набуття нею подвійного змісту (про що сказано вище). Третій етап античного рабства - це етап невідповідності можливостей підневільної праці все більш зростаючим суспільним потребам, у зв'язку з чим рабовласницьке суспільство приходить до рішення двох взаємозалежних проблем: зміни статусу робочої сили, її розкріпаченню (що об'єктивно веде до зародження феодальних відносин); оснащенню праці більш ефективними пристроями (технікою) і способами (технологією), що є необхідною умовою товарного виробництва. Саме на цій стадії в Римській імперії відбувається зародження феодальних відносин (від лат. Геіеіш - феод, володіння) у формі колоната - такої форми відносин між дрібними сільськими виробниками (колонами) і великими землевласниками, при якій орендар земельної ділянки сплачує орендну плату натурою чи грішми і виконує натуральні повинності. Таким чином, розкладання античного рабства в Римській імперії супроводжувалося зміною соціального статусу раба: цей процес йшов, наприклад, в напрямку від колона до виллану - селянину, що знаходиться в поземельній залежності від феодала (при збереженні особистої свободи). | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||