| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Частина 2 | ||
|
Після поразки Німеччини у Другій світовій війні експорт в інші країни був спочатку повністю заборонений, а пізніше значно обмежений. З травня 1945 союзники повністю контролювали внутрішню і зовнішню торгівлю Німеччини. Був дозволений тільки експорт вугілля, коксу, ліси і залізного брухту. Імпортувати можна було тільки продовольство. Для запобігання голоду США і Великобританія ввезли до Німеччини в 1945-1948 рр.. продовольства на 1,5 трлн доларів. Торгівля між Західною і Східною Німеччиною майже не велася. З 1947 р. ситуація почала змінюватися. Було створено спільне «Експорт-но-імпортне агентство Бізонії» (The Joint Export and Import Agency). Агентство допомагало німецькому експорту в західні країни для оплати імпорту до Німеччини. У 1947 р. експорт склав всього 318 млн доларів, імпорт - 843 млн доларів. Готова продукція склала всього 11% експорту (в 1936 р. - 77%). Частка сировини в експорті була 64% (у 1936 р. - 10%), частка напівфабрикатів - 24% (у 1936 р. - 10%). В імпорті 92% становило продовольство. Ціна на німецький вугілля занижувалася майже в два рази. Ціна американської пшениці, що завозиться до Німеччини, була завищена в 1,5 рази. Стимули до експорту у західнонімецьких бізнесменів були відсутні. У Бізонії діяли квоти на експорт німецької продукції. З 1945 р. окупаційна влада США стали розподіляти серед німців армійські запаси одягу, продовольства і медикаментів. Але систематична допомога населенню південної Німеччини почалася з липня 1946 по Програмі сприяння окупованих територій. Незабаром ця Програма стала діяти у всій англо-американській зоні. За Програмою ввозилося не тільки продовольство, а й сировину для німецької промисловості. Усередині Німеччини німці перейшли до бартерного обміну замість звичайної торгівлі. Роль грошей стали грати сигарети, каву, авторучки, нейлонові панчохи. Бартер застосовувався також в обміні між містом і селом. Люди їздили в сільську місцевість для обміну промислових товарів на продовольство. Карткова система, яка діяла до червня 1948 р., не могла забезпечити людей продовольством. У червні 1948 карткова система була скасована, скасовані також тверді ціни на продукти і товари. Стала відновлюватися звичайна ринкова торгівля. З 1948 р. допомогу Німеччини стала здійснюватися на основі «Плану Маршалла». Імпорт в Західну Німеччину за цим планом почався в червні 1948 р. У імпорті переважали зерно, китовий жир, копра, консервована яловичина і картопля. Ці товари надходили з США, Бельгії, Франції, Нідерландів та Швейцарії. Але управління Програмою велося погано і бюрократично. У 1948 р. почалося зростання німецького експорту. Торговий баланс Німеччині був негативним. Валютна реформа і скасування карткової системи в червні 1948 р. відновила вільну внутрішню торгівлю. Зовнішня торгівля була лібералізована. Конституція ФРН була прийнята 8 травня 1949 У 1950 р. США через корейської війни стали давати військові замовлення фірмам ФРН. Одночасно зросли ціни на світових ринках. До початку 1950-х рр.. близько 25% потреб у промисловому сировину ФРН забезпечувала за рахунок імпорту. Через корейської війни став відчуватися дефіцит вугілля, сталі, бавовни, нафти, каучуку, міді, целюлози, синтетичних масел та іншої сировини. Населення відреагує-вало на початок корейської війни ажіотажним попитом на споживчі товари і закуповувало товари в запас. ФРН на 50% залежала від поставок продовольства. Для покриття зовнішньоторговельного дефіциту ФРН розтратила валютні резерви і виявилася повинна 400 млн доларів. У 1950 р. ФРН майже збанкрутіла. Тому в лютому 1951 скасована почалася лібералізація зовнішньої торгівлі, введені ліцензії на імпорт, посилений валютний контроль. У підсумку ситуація в зовнішній торгівлі швидко покращилася. Був обмежений імпорт, одночасно уряд стимулював експорт. У першій половині 1951 стабілізувалася ситуація на внутрішньому ринку. Ажіотажний попит населення став слабшати. Ціни повернулися на нормальний рівень. Наприкінці 1952 знову стали рости експортні поставки і з'явилося позитивне сальдо на 700 млн марок. У 1951 - 1952 рр.. експорт склав 3,8 млрд доларів, імпорт - 3,7 млрд доларів. З 1949 р. стала формуватися нова митна система. ФРН прийняла ліберальну торговельну політику, її теоретичною основою стала концепція Фрайбургской школи. Були скасовані імпортні квоти і полегшені розрахунки по зовнішньоторговельних операціях. Тарифи були нижчими, ніж у Великобританії та Франції. У торгівлі між ФРН та Західною Європою був постійний позитивний баланс. Але в торгівлі з США були проблеми. Доступ німецьких товарів на американський ринок обмежувався по протекціоністським міркувань. Стратегією ФРН став випуск дорогої продукції високої якості. Вже в 1950-і рр.. ФРН зуміла правильно використовувати світову кон'юнктуру і досягла величезних успіхів на світовому ринку. У 1959 р. ФРН опинилася на другому місці в світі за обсягом експорту. Швидко змінювалася структура внутрішнього споживання. Якщо в 1950 р. у споживанні на першому місці були продукти харчування (43%), то в 1977 р. їх частка знизилася до 27,5%. Збільшилися витрати на оплату житла, на транспорт і комунікації, на охорону здоров'я та гігієну, на дозвілля, освіту і туризм. Багато десятиліть ціни у ФРН були стабільні. З 1952 по 1992 р. внешнетор-говий оборот виріс у 65 разів - з 19,7 млрд до 1308 млрд марок. Експорт майже завжди перевищував імпорт, незважаючи на часті ревальвації дойчемарки. Позитивний баланс різко виріс в 1980-і рр.. і в 1989 р. досяг рекордної суми в 134 500 000 000 марок. ФРН використовувала швидко зростаючий світовий попит на продукцію машинобудування. З тих пір західні землі ФРН стали найбільшим у світі експортером виробів машинобудування. Це допомогло їй в 1980-і рр.. стати найбільшим експортером за всіма видами товарів і послуг. Найбільшим зовнішньоторговельним партнером з експорту та імпорту була Франція. По імпорту за нею йшли Нідерланди, Італія, США і Бельгія-Люксембург. По експорту за нею перебували Великобританія, Італія та Нідерланди. У цілому близько 75% німецької зовнішньої торгівлі припадало на європейські країни, близько 15%-на азіатсько-тихоокеанський регіон, близько 7% - на Північну Америку, по 2% - на Африку і Латинську Америку. У торгівлі Східної Німеччини переважала торгівля з країнами колишнього східного блоку. За цінами не-німецьких товари були не надто конкурентоздатні, але вони мали інші переваги. Клієнтів залучали короткі терміни постачань і велика надійність німецьких фірм при дотриманні термінів, високу якість і технічний рівень продукції, сервіс у вигляді широкого набору технічних послуг, своєчасне постачання запасними частинами, добре організований ремонт. Велике позитивне сальдо торгового балансу підтримувало високий рівень золотовалютних резервів ФРН. Наприкінці XX в. у ФРН митний тариф складався з двох частин: єдиний тариф ЄЕС і національний тариф. Середній рівень митного оподаткування був невеликий - близько 2,1%. До нетарифних бар'єрів ставилися: кількісні обмеження, ліцензування імпорту, різні збори і податки, санітарні норми, технічні вимоги, вимоги до упаковки і маркування. Наприклад, в 1990 р. в ЄЕС набув чинності закон про токсичність вихлопів легкових автомашин. Всі експортні товари були включені в «експортний список». В розділ «А» включені зброю, боєприпаси, військове спорядження. Розділ «Б» містив матеріали та обладнання для виробництва ядерної енергії. До розділу «С» ставилися всі інші товари, що мали військово-стратегічне значення. Експорт спеціально підтримувався експортними кредитами. Спочатку основним органом середньострокового кредитування був Кредитний банк для вос-становлення, створений в листопаді 1948 Зовнішньоторговельний оборот в 1997 р. досяг 1653 млрд марок за активної сальдо в 121 млрд марок. У 1999 р. оборот був 1225800000000 доларів. Основними партнерами були країни Євросоюзу, на їх частку припадало понад 50% обороту. Активний баланс по зовнішній торгівлі товарами супроводжувався дефіцитом балансу послуг. Прибуток від зовнішньої торгівлі йшла на витрати німців і Німеччини за кордоном. До них ставилися витрати німців на відпочинок за кордоном, перекази родичам за кордон, допомога країнам, що розвиваються, переклади Євросоюзу і перекази за членство в міжнародних організаціях. У 2000 р. найбільшими торговельними компаніями стали Karstadt Quelle (16-е місце в списку найбільших компаній) і Otto Versand (19-е місце). Вони входили до списку 500 найбільших компаній світу. У внутрішній торгівлі в 1990-і рр.. працювало близько 4 млн осіб на 600 тис. торговельних підприємствах. У промисловості на початку XX в. Німеччина вийшла на друге місце (після США) з промислового виробництва. Щорічний промислове зростання становив 5%, що було в два рази вище англійських темпів. Підприємства створювалися на новітній технічній базі, німецькі вчені і винахідники отримували патентів в три рази більше, ніж у Великобританії. На початку століття в промисловості було зайнято 42,5% населення. З 1870 по 1913 р. промислове виробництво збільшилося в шість разів. Головне місце серед галузей займали металургія і машинобудування. У цих галузях провідну роль грали концерни Круппа і Тіссена. У електротехніці лідером була компанія АЕГ (Загальна компанія електрики) та Сіменс. З 1900 по 1910 р. потужність електростанцій зросла більш ніж у 100 разів. Хімічна промисловість Німеччини вийшла на перше місце в світі з виробництва сірчаної кислоти, синтетичних барвників і хімічних добрив. У світовому експорті хімічних виробів частка Німеччини досягла 50%. Німецькі фахівці дуже швидко перейшли від копіювання англійських винаходів до власних винаходів та їх впровадження у виробництво. На початку XX в. шість німецьких хімічних компаній панували у світовій економіці з виробництва та продажів синтетичних барвників. Найбільшими з них були: БАСФ (місто Людвігсхафен), Байєр (місто Ле-веркузен), Хехст (місто Хехст-на-Майні). Менш великими були хімічні фірми: Агфа (Берлін), Касселла (Франкфурт), Калле (Бібрік). Між собою вони вели запеклу конкурентну боротьбу - збивали ціни, судилися за патенти, давали премії клієнтам і скуповували технічні секрети інших фірм. Це знижувало прибутку і уповільнювало розвиток хімічної промисловості. У 1903 р. фірми Байєр, БАСФ і Агфа вирішили створити об'єднання за типом «спільність інтересів» (Interessen-Gemeinschaft). Незабаром фірми Хехст, Касселла і Калле створили таке ж об'єднання ІГ. У цих об'єднаннях обмежувалася конкуренція між які входять у них фірмами. У 1909 р. викладач Фріц Габер за завданням БАСФ відкрив синтетичний аміак. У 1913 р. завод цієї фірми в Оппа став випускати синтетичний аміак як сировина для виробництва азотних добрив. Німеччина готувалася до нової війни, але її уряд не створювало стратегічних запасів сировини в надії на блискавичну війну і перемогу. У роки Першої світової війни порох, який виробляли тоді з чилійської селітри, став швидко закінчуватися. Тільки з травня 1915 фірма БАСФ почала масове виробництво синтетичних нітратів, з яких можна було робити порох. Одночасно БАСФ розгорнув виробництво хлору, за допомогою якого Німеччина почала хімічну війну з противниками. Прибутки хімічних компаній через замовлень уряду на ці товари були гігантськими. У серпні 1916 фірми Байєр, БАСФ і Хехст, до яких примкнули ще п'ять фірм - Калле, Касселла, Агфа, Тер Меєр і Грейшен, утворили «Спільність інтересів німецької промисловості з виробництва барвників з кам'яновугільної смоли» (Інтерессенгемейншафт дер дойчен теерфарбеніндустрі). Це об'єднання стали скорочено називати ІГ Фарбеніндустрі. У роки Першої світової війни брак трудових ресурсів Німеччина намагалася вирішити шляхом вивозу з Бельгії 66 тис. робітників на примусову працю до Німеччини. Але протести світової спільноти змусили вислати бельгійців назад на батьківщину. Стала загострюватися також паливна проблема, тобто дефіцит палива для військових перевезень і військової техніки. У серпні 1916 паливна проблема ще більш загострилася через переходу Румунії на сторону Антанти і припинення поставок до Німеччини румунської нафти. Німеччина розгромила і захопила Румунію, але нафтові свердловини і нафтопереробні заводи були підірвані. Без румунської нафти стратегічні ресурси Німеччини скоротилися до нікчемних величин. Виробництво синтетичного бензину, винайденого ще в 1909 р. Фрідріхом Бергиус, фірма БАСФ не змогла налагодити до кінця війни. Посилювався дефіцит каучуку. За роки війни фірма Байєр справила 2500 т твердого синтетичного каучуку, але він не був придатний для виробництва шин. Сировинний дефіцит, ускладнений продовольчою кризою, змусив Німеччину почати переговори про перемир'я. Одинадцятого листопада 1918 Німеччина програла війну. До цього моменту на військові замовлення працювало близько 10 тис. підприємств. Після Першої світової війни Німеччина втратила частину сировинних джерел. Це стимулювало зростання нових і розширення старих компаній. Після відторгнення Верхньої Сілезії, Ельзасу та інших областей Німеччина втратила 79,5% усього видобутку залізної руди, 24,3% кам'яного вугілля, 25% калію, 68,3% цинку, 26,7% свинцю і т. д. Втрата запасів залізної руди з відходом Лотарингії викликала створення організації по збору і торгівлі залізним ломом. Зменшення запасів вугілля з втратою Саара, Верхньої Сілезії та інших областей допомогло потужному розквіту буроуголь-ної промисловості. Вимушена передача Франції покладів калію в Ельзасі посилила активність німецького калійного синдикату на внутрішньому ринку. З втратою Верхньої Сілезії та Лотарингії було завдано збитків німецької металургії. Німеччина втратила 43,8% чавуну, 35% сталі, 55% всіх металургійних підприємств, 45% доменних печей. Ці важкі втрати викликали зрушення у важкій індустрії, що призвело до створення нової ме-металургійної бази у Вестфалії. Промисловці отримали значні суми від німецького уряду за свої підприємства в Лотарингії. Володіння Тіссена перейшли до французького Товариству споживачів металургійних продуктів за 150 млн марок золотом. Французький концерн Шнейдер де Ван-дель скупив заводи Лотарингского гірського союзу за 110 млн франків. Рехлінгскіе металургійні заводи і заводи Аахен-ського союзу були продані за 30 млн марок. Всі ці кошти були витрачені на переобладнання і будівництво нових підприємств в самій Німеччині. Потім промисловці використовували інфляцію. Вони отримували кредити в паперових грошах, використовували ці кредити (наприклад, купували валюту та інші цінності), а потім повертали банкам номінально ту ж суму в марках, але вже значно знецінену. З січня 1922 по грудень 1923 Рейхсбанк видав промисловості кредитів на 2,4 млрд золотих марок, які були пізніше повернуті в знецінених марках. Великі промисловці отримали переважну частину надходили до Німеччини іноземних кредитів. З 1925 по 1930 р. в Німеччину надійшло довгострокових позик на 9,3 млрд марок, короткострокових кредитів - на 12 млрд марок, іноземних інвестицій (в основному в промисловість) - на 4 млрд марок. З 724 німецьких підприємств в 578 брав участь іноземний капітал на загальну суму в 1,4 млрд марок. У Німеччині заснували свої власні великі підприємства такі іноземні компанії, як французька Де Вандель, голландська група Сольвей, Рой-ял-датч-Шелл, Англо-Перське суспільство, Стандард Ойл, Дженерал електрик, Шведська шарикопідшипник, чеська взуттєва фірма Батя, Філіпс, Форд , Дженерал моторі, концерн Крейгера та ін Вся німецька зовнішня заборгованість в 1930 р. дорівнювала 26-27 млрд марок, наприкінці 1931 р. - 23,4 млрд. марок. У той же час за кордоном Німеччина мала капіталів на 10 млрд марок. Постійно росла ступінь акціонування промисловості. У 1913 р. було 5139 АТ із загальним капіталом в 16,5 млрд марок, в 1930 р. - вже 10 970 АТ із загальним капіталом в 24,2 млрд марок. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||