| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
8.5. Інтернаціоналізація ринку капіталів і проблеми його регулювання | ||
|
Розвиток тенденцій світового господарства до економічного зближення і об'єд-нению окремих країн у єдиний світовий господарський комплекс зумовило феномен глобалізації господарського життя. Найбільші інтеграційні об'єднання - Європейський союз (ЄС), Північноамериканська угода про свободу торгівлі (НАФТА) - формують потужні міжнародні потоки капіталу. Такий процес призводить до наступних результатів. 1. З-змінюється співвідношення між центрами тяжіння світових інвестицій. Переважне розвиток в останні роки XX в. отримав взаємообмін капіталами між розвиненими країнами. Частка розвинених країн у світовому обсязі знову залучених інвестицій зросла з 58.9% у 1997 р. до 71,5% в 1998 р. і 74,4% в 1999 р. Основними об'єктами тяжіння фінансових коштів залишаються США. Прямі іноземні інвестиції в їх економіку зросли з 109,3 млрд. дол в 1997 р. до 275,5 млрд. дол в 1999 р., тобто більш ніж в 2,5 рази. У період 1993-1997 рр.. друге місце міцно утримував Китай, але в 1998 р. його потіснила Великобританія, а в 1999 р. - Швеція. Обсяг експорту капіталу розвиненими країнами перевищує обсяг імпорту. Наприкінці 1990-х рр.. обсяг прямих іноземних інвестицій, здійснюваних розвиненими країнами, склав 91,6% загального обсягу світового експорту. Таким чином, розвинені країни є чистими експортерами капітальних ресурсів. До кінця 1990-х рр.. позицію найбільшого джерела прямих іноземних інвестицій утримував ЄС унаслідок обміну інвестиціями між своїми країнами. Проте в 1999 р. завдяки мас-ванням інвестиціям в американську економіку на перше місце вийшла Великобританія. Левова частка іноземних інвестицій в розвиненій частині світу в останні роки була пов'язана не з створенням нових виробничих потужностей, а з перегрупуванням сил вже діючих компаній через механізм злиття і поглинань. Найбільший розмах цей процес отримав в хімічній, фармацевтичній, електронної, автомобільної промисловості, а також в області послуг телекомунікацій, банківської справи, страхування. Поширення моделі наздоганяючого розвитку сприяє залученню іноземних інвестицій країнами, що розвиваються. Це стимулює міжнародну міграцію капіталів і сприяє подальшій інтернаціоналізації ринків капіталів. Приплив інвестицій в країни динамічно зростав аж до 1997 р., коли обсяг прямих іноземних інвестицій в країни склав 172,6 млрд. дол У порівнянні з середовищ-Негодова обсягами 1986-1991 рр.. в 21,1 млрд. дол темпи росту склали шестиразове уве-личение. Проте в результаті світової фінансової кризи 1997 р. відбулося абсолютне скорочення прямих іноземних інвестицій в економіку країн, що розвиваються. У наступний час обстановка залишалася нестабільною: у 1999 р. відбулося збільшення інвестицій до 208 млрд. дол, а в 2000 р. вони знову скоротилися до 190 млрд. дол При цьому значний потік інвестицій перемістився від Східної Азії до Латинської Америки, особливо до Бразилії, Мексиці, Аргентині. Сьогодні Азія за розмірами ВВП майже в 1,5 рази перевершує і Європу, і Північну Америку. При цьому країни, що розвиваються збільшують не тільки імпорт, але й експорт капіталу. Посилюється конкуренція за залучення іноземного капіталу між країнами, що розвиваються та країнами Східної Європи з перехідною економікою, а також Росією. Приплив прямих інвестицій в цей регіон склав в 1994 р. 6,3 млрд. дол, а вивезення - 0,07 млрд. дол Тим не менш, незважаючи на зрослу роль країн, що розвиваються, основними об'єктами докладання як підприємницького, так і позикового капіталу залишаються промислово розвинені країни, на які припадають 75-95% світових інвестицій. Приблизно 90% позикового капіталу міжнародних ринків розміщуються всередині країн ОЕСР (Організації економічного і соціального розвитку). 2. Відбуваються зміни в структурі форм та інститутів інвестування. У загальному обсязі інвестицій переважають портфельні інвестиції. Саме з прикордонним об'єднанням ринків цінних паперів (на відміну від прямих інвестицій і кредитів) у першу чергу пов'язана інтернаціоналізація ринків капіталу. Випуск цінних паперів все більш здійснюється на міжнародних ринках. Через інструменти фондового ринку - акції та облігації - мобілізується близько 2/3 міжнародних інвестиційних ресурсів. Причому основна частина ресурсів (45-50%) надається у формі облігаційних позик на євровалютних ринках. Розвиток портфельного інвестування стимулює розвиток сфери діяльності інституціональних інвесторів. Мається на увазі зростання концентрації інвестиційних ресурсів в руках спеціалізованих кредитних установ. Прикладом може служити зміна стратегії ін-вестиционного фондів. Аж до теперішнього часу фонди вкладали акумульовані кошти «у себе вдома» - купували переважно акції національних компаній. Цього вимагали національні норми регулювання. Наприклад, у Франції пенсійні фонди могли вкласти в іноземні акції тільки 5% залучених коштів, у Німеччині - 12%. Для інвестиційних фондів були встановлені також ліміти вкладень в окремі види активів - акції, облігації, вклади в банки. В даний час такого роду вимоги значною мірою пом'якшені. Це сприяє міжнародній диверсифікації портфельних вкладень, інтернаціоналізації ринків капіталів. 3. Посилюються взаємопроникнення усіх видів міжнародного інвестування та інтернаціоналізація кожного з них. Зокрема, відбувається об'єднання ринків капіталів і валютних ринків. Міжнародний валютний ринок - це ринок короткострокових зобов'язань. І депозити, і позики носять короткостроковий характер (від 24 год до 1-2 років) і стосуються великих сум (1 млн. дол.) Він являє собою ринок євродолара і євровалют. Діяльність євроринку полягає в наданні або отриманні в позику конвертованих валют світу. Причому угоди з кожною валютою здійснюються за межами країни, яка емітує дану валюту. Таким чином, євровалютою називається валюта, яка вкладена в кредитні установи за межами країни походження і не контролюється її валютними органами. Оскільки 2/3 операцій на євроринку здійснюється в доларах, то євроринок називають євродоларові. Ринок євродолара - це ринок долара за межами США. Між двома сегментами фінансового ринку - валют і капіталів - поступово стираються межі. Зокрема, все активніше позики на євровалютному ринку використовуються для вкладень у цінні папери з метою отримання спекулятивного доходу. Цьому процесу сприяє поділ національних і міжнародних кредитних ринків. Починаючи з останньої третини XX століття кредитні ринки стали функціонувати не як локальні, а як сукупності, об'єднані спільними закономірностями розвитку. Кредитні установи, що знаходяться на території країни і займаються міжнародними операціями, не є складовою частиною економіки даної країни. Вони спеціалізуються на операціях з іноземними юридичними і фізичними особами, які здійснюють їх на основі спеціальних (зовнішніх) рахунків. Як правило, обслуговування таких рахунків пов'язане з наданням певних пільг, знижок, звільненням від валютного контролю і т. п. Таким чином, утворюються екстериторіальні по відношенню до національної економіки фінансові центри, або офшорні зони. Рух фінансових потоків між ними веде до посилення інтернаціоналізації інвестування у всіх формах. Всі ці процеси сприяють глобалізації фінансового капіталу, придбання нею транснаціонального характеру, основними рисами якого є наступні. Переважна розвиток по порівняй-нію з ринком реальних активів. Якщо на останнє подвоєння світового товарообігу потурбувалися 17 років, то подвоєння фінансових потоків відбувається кожні чотири роки. Свобода переміщення в сучасному економічному просторі, підвищена мобільність. Поряд з вищеназваними причинами цьому неабиякою мірою сприяє бурхливий розвиток електронних засобів зв'язку. Якщо раніше для ефективного та повноцінного функціонування фінансового центру необхідно було мати цілу сукупність інститутів - національну банківську систему, фондову біржу і стабільну національну валюту, то сьогодні досить мати гнучке фінансове законодавство. Отже, інфраструктура ринку капіталів істотно спрощується. Відсутність національної приналежності і переважно спекулятивний характер. За оцінками «Гарвард бізнес ревю», на кожен долар в реальному секторі припадає 50 дол у фінансовій сфері світової економіки. У результаті за експертними оцінками вже до початку 1990-х рр.. 9/10 операцій на фондових біржах світу не мали відношення ні до торгівлі, ні до довгострокових інвестицій. Все це веде до того, що світовий фінансовий ринок стає слабо контрольованим. Ситуація посилюється тим, що для підвищення своєї конкурентоспроможності європейські центри прагнуть максимально лібералізувати свої фінансові ринки. При цьому центральні банки втрачають можливість контролювати грошову масу в країні. У підсумку регулююча складова в механізмі світової фінансової сфери виявилася слабкішою ринкової, що збільшує можливість виникнення світової фінансової кризи. В даний час проблема посилення регулювання фінансової сфери стає особливо актуальною. Вона пов'язана з визначенням принципів як національного, так і наднаціонального регулювання. Національний рівень визначений діями уряду тієї або іншої країни відносно координації руху фінансових ресурсів. При цьому глибина державного регулювання залежить від форми міграції капіталу. Вивіз позичкового капіталу і портфельні інвестиції практично не обмежуються в своєму переміщенні між країнами. Відносно прямих іноземних інвестицій держава проводить певну політику, спрямовану, з одного боку, на стимулювання залучення іноземних інвестицій, а з іншого - на запобігання-обертання втечі капіталів з країни. Відносно іноземних інвестицій функції уряду полягають у тому, що воно: - визначає доцільність введення заборон і обмежень існування іноземних інвестицій на території країни; - вводить заходи з контролю за діяльністю іноземних інвесторів в країні; - затверджує перелік пріоритетних інвестиційних проектів; - розробляє і забезпечує реалізацію федеральних програм залучення іноземних інвестицій; - здійснює контроль за підготовкою та укладенням інвестиційних угод з іноземними інвесторами про реалізацію великомасштабних інвестиційних проектів; - контролює підготовку та укладання міжнародних договорів у країні про заохочення та взаємний захист інвестицій. Явище втечі капіталів особливо актуально для країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою. При цьому слід розрізняти поняття «вивезення капіталу» і «втеча капіталу». Вивіз капіталу пов'язаний з його експортом і збільшенням за рахунок репатріації прибутків національного доходу вивозить країни. Втеча капіталу веде до підриву національних інтересів, так як отримані в цьому разі прибутки не повертаються в країну. Крім того, велика частина капіталу, «витікає» за кордон, має кримінальне походження, тобто є однією з форм відмивання грошей. Значною мірою втечі такого капіталу сприяє розвиток офшорних зон. Одним з головних напрямків формування зазначеної середовища є створення гарантій збереження інвестицій і стабільності умов їх проваджень. Тут необхідно вирішити два завдання: по-перше, забезпечити іноземним інвесторам правовий режим не менш сприятливий, ніж національним, по-друге, захистити національну економіку і вітчизняних виробників від недобросовісних іноземних інвестицій, підтримати їх конкурентоспроможність. Для боротьби з недобросовісними інвесторами використовується національне законодавство приймаючої країни. Іноземні інвестори покликані дотримуватися законів тієї країни, куди вивозиться капітал. Перш за все це антимонопольні закони, покликані захищати національних споживачів і виробників від недобросовісної іноземної конкуренції. Міждержавне регулювання фінансових потоків визначається міжнародними правилами та органами. Важливим практичним документом з регулювання іноземних капіталовкладень є розроблений в рамках Організації Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва (1994 р.) «Добровільний кодекс» прямих інвестицій. У цьому «Кодексі» укладено такі принципи: - Щодо країн-донорів не повинна проводитися політика дискримінації; - Слід надавати національний інвестиційний режим для іноземних інвесторів у приймаючій країні; - Інвестиційні стимули не повинні виключати ослаблення вимог до галузі охорони здоров'я, безпеки та охорони ок-ружа середовища; - Вимоги, що регулюють інвестиції, що обмежують зростання торгівлі і капіталовкладень, слід мінімізувати; - Експропріація інвестицій повинна бути заборонена, крім як у громадських цілях і на недискримінаційній основі у відповідності з національними законами і принципами міжнародного права за умови виплати достатній-ної та ефективної компенсації; - В приймаючій країні слід створити умови для забезпе-чення реєстрації та конвертованості іноземних інвестицій; - Повинні бути усунутий-ни бар'єри при вивезенні капіталу; - Іноземні інвестори нарівні з національними інве-сторі повинні дотримуватися законів, адміністративні правила і положення країни-реципієнта; - Повинно бути забезпечено дозвіл на виїзд і тимчасове перебування ключового іно-дивного персоналу на території приймаючої країни у зв'язку з реалізацією інвестиційного проекту; - Необхідно праве забезпечення вирішення спорів шляхом консультацій і переговорів між сторонами або через арбітраж і т. д. Всі ці принципи спрямовані на стимулювання ринкової складової світового інвестиційного процесу. Проте при всій необхідності економічної свободи та безперешкодного дії ринкових механізмів для забезпечення ефективної міжнародної міграції та інтернаціоналізації світового ринку капіталів посилення цих тенденцій має неоднозначні наслідки. В даний час проблеми регулювання світового фінансового ринку полягають у тому, що світова фінансова система стала практично некерована. Міжнародні фінансові організації не в змозі забезпечити передбачуваність і надійність стану фінансових потоків, що збільшує ймовірність виникнення світових фінансових криз. У зв'язку з цим виникла необхідність створення нових наднаціональних організацій або додання вже наявних додаткових функцій, пов'язаних з посиленням координації процесів на світовому фінансовому ринку. У цьому напрямку пропонується розподіл повноважень між державними та надго-жавними органами. Основне завдання уряду повинна полягати в зборі і пре-доставлених міжнародним організаціям гранично чіткою і достовірної інформації про со-стоянні національних економік. Для цього слід ввести єдині для всіх країн стандарти бюджетної звітності про стан валютних резервів центральних банків, платіжних балансів і т. д. Основним завданням єдиного міжнародного фінансового органу має стати забезпечення контролю та прогнозу стану всієї світової фінансової системи на основі аналізу даних, наданих урядами окремих країн. У рамках вирішення цього завдання пропонується розширити функції Міжнародного валютного фонду, підвищивши його відповідальність за стан світової фінансової системи, розширивши повноваження з нагляду за країнами-членами, розробивши принципи їхньої поведінки. У яких би формах не відбувалася міграція світового капіталу, можна виділити дві тенденції його розвитку: 1) зростаюча інтернаціоналізація, взаємопроникнення і глобалізація ринків капіталів; 2) ослаблення ролі ринкового механізму у розподілі фінансових ресурсів між країнами внаслідок посилення державного та міждержавного регулювання світової фінансової сфери. Співвідношення саме цих двох тенденцій визначатиме найближчі перспективи функціонування світового ринку капіталів. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||