|
Антициклічного регулювання є складовою частиною стабілізаційної політики в цілому. Воно полягає в системі способів впливу на кон'юнктуру з метою пом'якшення антициклических коливань. Держава може не подолати, а пом'якшити наслідки коливань в цілях підтримки стабільності. Найбільш поширені інструменти антициклічного регулювання - монетарна (грошово-кредитна) та фіскальна політика.
Підходи до антициклічного регулювання кейнсіанців і неокласиків різні. Кейнсіанці роблять акцент на регулюванні сукупного попиту. У сфері фіскальної політики передбачається політика тонкої настройки під кон'юнктуру: шляхом скорочення і збільшення витрат, маніпулювання податковими ставками. Разом з тим практика застосування цієї політики показала, що процес впливу на кон'юнктуру прийнятих рішень щодо зміни окремих параметрів економічної політики здійснюється з певним, часом значним лагом. Це призводило до того, що заходи, спрямовані на боротьбу з кризою, «доходили» вже до економіки, що перебуває у фазі підйому, і навпаки. Така неефективність макроекономічної політики від орієнтації на автоматичні вбудовані стабілізатори призвела до орієнтації на «Грошове правило Фрідмена» в рамках грошово-кредитної політики.
У рамках неокласичної школи, зокрема «теорії пропозиції» (supply-side economics), основний акцент робився не на стимулювання попиту, а на заохочення пропозиції. Так, необхідною умовою цього стало створення умов для ефективного виробництва, задіяння всіх ресурсів в економіці, підтримки низькоефективних, але стратегічно важливих галузей. У галузі монетарної політики - забезпечення політики «дорогих грошей», боротьба з перенакопиченням капіталу, слідування «грошовому правилу». У фіскальній області - орієнтація на скорочення державних витрат і граничних ставок прибуткових податків.
|