| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
16.1. Формування міжнародних фондових ринків: функції і місце в світовій економіці | ||
|
Підвищення значення фондових ринків як в національному, так і в світовому господарстві, обумовлено важливою функціональною роллю цих ринків. Завдяки фондовим ринкам відбувається трансформація накопичених заощаджень в реальні інве-стіціі, здійснюється перелив капіталу між галузями і країнами, причому курси цінних паперів дають інвесторам необхідну інформацію про направлення ефективних капіталовкладень. Фондові ринки поділяються на національні, міжнародні і світової. Під національним фондовим ринком розуміється система відносин і інститутів, що складається в рамках даної країни, у зв'язку з випуском і обігом цінних паперів. Під міжнародним фондовим ринком мається на увазі система відносин і інститутів, що складається при міждержавних переміщеннях фіктивного капіталу. Під світовим фондовим ринком розуміється сукупність національних ринків та міжнародного ринку, розглянутих у взаємодії і взаємозв'язку. Світовий фондовий ринок підрозділяється на світові ринки конкретних видів цінних паперів (акцій, боргових інструментів, деривативів). Разом з тим така класифікація досить умовна, оскільки на фондовому ринку представлені кілька видів цінних паперів. Залежно від емітента можна розділити фондовий ринок на ринки державних і корпоративних (недержавних) цінних паперів. Можна виділити три основні функції фондового ринку: мобілізаційну, яка полягає в мобілізації вільних грошових коштів інвесторів для цілей організації і розширення масштабів діяльності господарюючих суб'єктів. Емісія цінних паперів є найважливішою функцією процесу залучення капіталу; розподільну (перераспределительную), яка полягає в русі вільних грошових коштів. Таким чином здійснюється перелив капіталу від однієї корпорації до іншої, між галузями, між країнами в пошуках кращих вкладень; інформаційну, яка повідомляє інвесторам про ситуацію на фондовому ринку і дає їм орієнтири для розміщення своїх капіталів. Участь національних фондових ринків в операціях світових фондових ринків визначається низкою факторів: відповідним місцем країни у світовій системі господарства та її валютно-економічним становищем; наявністю розвиненої інвестиційної системи і добре організованих фондових бірж; ліберальністю валютного законодавства, що дозволяє доступ іноземним позичальникам на національний ринок і іноземних цінних паперів до біржового котирування. Ці фактори дозволяють поділяти національні фондові ринки на розвинені (developed markets) і формуються (emerging markets). За класифікацією Міжнародної фінансової корпорації (IFC) розвинених фондових ринків налічується 23, а формуються - близько 80. Російський фондовий ринок відноситься до формується. До Першої світової війни панівним світовим фондовим ринком був Лондонський. Це було обумовлено високим рівнем розвитку капіталізму у Великобританії, стійкістю фунта стерлінгів, золотим паритетом національних валют, усуває валютні ризики. Капітали з різних країн концентрувалися на лондонському ринку, який забезпечував значну частку міжнародних інвестицій. Світовий фондовий ринок в Лондоні розвивався переважно за рахунок корпоративних позичальників. Якщо в 1870 р. на Лондонському ринку на них припадало 40% іноземних запозичень, то до 1914 р. частка зросла до 70%. Емісія корпоративних цінних паперів була пов'язана з фінансуванням інфраструктурних об'єктів: залізниць, портових споруд, комунікацій. Система крос-лістингу (обігу цінних паперів емітентів одних країн на фондових ринках інших) дозволяла знижувати інвестиційні ризики за рахунок диверсифікації портфелів цінних паперів. Зростанню світового фондового ринку сприяло і впровадження новітніх засобів комунікації та зв'язку. Перший трансатлантичний кабель між Європою та Америкою був прокладений у 1866 р., що дозволило налагодити постійний обмін інформацією про котирування цінних паперів між ринками. Фондові біржі перетворилися на основні торговельні майданчики, на яких відбувалася торгівля цінними паперами та концентрувалася значна частина ліквідності. Після Першої світової війни в силу дії закону нерівномірності розвитку країн склалася нова розстановка сил на світовому ринку капіталів. Країни Західної Європи з нетто-експортерів перетворилися на нетто-імпортерів капіталу. Провідний світовий фінансовий центр перемістився в США, які стали головним інвестором на світових фондових ринках. Однак з другої половини 1920-х років в економіці США почався економічний підйом, і у американських інвесторів знизився інтерес до західноєвропейського ринку: потік інвестицій з США до Західної Європи змінився зворотним припливом приватного капіталу на американський фондовий ринок. Індекс Доу-Джонса за період з 1924 р. по 1929 р. виріс на 300% Розпочатий світова економічна криза 1929-1933 рр.., А потім і Друга світова війна призвели до дезінтеграції світового фондового ринку. У перші роки після війни діяльність фондових ринків піддавалася жорсткому державному регулюванню: уряди встановлювали низькі процентні ставки, що забезпечувало економіку дешевими ресурсами і удешевляло вартість державних запозичень. Активізація світового фондового ринку почалася з ростом зовнішньої торгівлі і лібералізацією валютних операцій в США. У 1967 р. США пережили перший в післявоєнний період криза на фондовому ринку. Він отримав назву «паперового» у зв'язку з тим, що відстала технологія обробки інформації, що здійснювалася на паперових носіях, перестала справлятися з наростаючим обсягом угод. Криза поклав початок серйозних змін на фондовому ринку США, в тому числі технічної революції в біржовому справі, проте не торкнувся пов'язані з США фондові біржі в Європі. Невигідність низьких процентних ставок, що встановлюються державою на фондових ринках в європейських країнах, зумовила появу нового фінансового інструменту - єврооблігацій. Так як джерелом єврооблігаційного ринку були грошові кошти, розміщені в банках поза території місця емісії та звертаються за межами країни емісії, єврооблігації НЕ підпис-дали під національну юрисдикцію, тому процентні ставки по них визначалися попитом і пропозицією. Однак розвиток ринку єврооблігацій гальмувалося відсутністю ефективного вторинного ринку. Емісія облігацій у паперовій формі ускладнювала їх обіг і грошові розрахунки. Проривом у формуванні вторинного ринку було створення в 1968 р. американським «Morgan Ga-ranty Trust Со.» Системи «евроклір». У 1970 р. західноєвропейські інститути єврооблігаційного ринку створили свою систему клірингових розрахунків на ринку єврооблігацій зі штаб-квартирою в Люксембурзі, що отримала назву CEDEL. Суть нововведення полягала у створенні системи депозитаріїв у різних країнах для зберігання цінних паперів, а власникам цінних паперів видавалися свідоцтва про вклад і володінні цінними паперами. У результаті операції з купівлі-продажу єврооблігацій перестали вимагати фізичного переміщення паперів, а лише зводилися до передачі сертифікатів, а зміна власників паперів відбивалася в записах по депонентская рахунками в депозитаріях. Завдяки активізації вторинного ринку єврооблігацій підвищилася ліквідність цих інструментів, зріс інтерес до їх купівлі і виросли обсяги операцій з ними. Паралельне співіснування національних фондових ринків в Західній Європі і ліберального єврооблігаційного ринку ставало все більш конфліктним. Збільшувалися обсяги сек'ю-рітізаціі, тобто переказу коштів з традиційних форм у вигляді депозитів, готівки, накопичень на пенсійних рахунках, а також різних боргових зобов'язань в різні види цінних паперів. Секиорітізація сприяла зростанню масштабів міжнародного переливу капіталів. Система державного регулювання поступово втрачала свою ефективність. Необхідність радикальних перетворень на національних фондових ринках розвинених країн диктувалася внутрішніми фінансовими проблемами. На початку 1970-х років економіка західних країн зіткнулася з «двозначної» інфляцією. У США знецінення акцій з поправкою на інфляцію склало 45%. Довгострокові казначейські облігації впали в ціні на 28%. Скоротилися інвестиції в економіку і сповільнилися темпи економічного зростання. Темпи зростання внутрішніх цін перевищили зростання прибутковості фінансових інструментів (акцій, облігацій і банківських депозитів), що спровокувало втечу від грошей в товарні активи. Висока інфляція підривала основу політики державного регулювання на ринку капіталів і виникла загроза її саморуйнування. Проведені заходи на фондових ринках західних країн привели до значних структурних змін. Змінилася модель проведення фінансових операцій. Банки стали втрачати свою роль в якості головних фінансових посередників, поступаючись фондового ринку. Про це свідчить зниження частки активів банківського сектора в обсязі активів всіх фінансових інститутів. У США за період з 1980 по 1990 р. ця частка знизилася з 52 до 37%, в Німеччині - з 87 до 77%, у Франції - з 88 до 74% і т.д. Лише у Японії вона дещо зросла - з 35 до 38% '. Зниження частки активів традиційного банківського сектора загострило конкуренцію між банками, стимулювало їх універсалізацію і концентрацію капіталу. На ринках провідних країн приблизно половина всього обсягу фінансових операцій припадає на десять найбільших універсальних банківських інститутів. Через відділення та філії вони здійснюють свою діяль-ність по всьому світу, сприяючи формуванню міжнародних фондових ринків. Зміна фінансової моделі повною мірою відповідало новим потребам економічного розвитку. Опора на традиційну консервативну та інерційну банківську систему в ка-честве основного інституту перерозподілу коштів вже не відповідала потребам розпочатого етапу науково-технічної революції. Модернізованим і створюваним на базі нових технологій підприємствам потрібні більш гнучкі механізми фінансування. Політика дерегулювання та лібералізації створювала умови для взаємодії та інтеграції національних фондових ринків, розширення масштабів операцій на них і переливу приватних капіталів між країнами. З лібералізацією ринку державних цінних паперів об'єктами міжнародних фінансових операцій стали державні цінні папери (казначейські векселі, середньострокові і довгострокові державні облігації). Потім коло учасників світового фондового ринку розширився за рахунок інституційних інвесторів, на які припадає близько 40% світового фондового ринку. Найбільшу групу інституційних інвесторів складають страхові компанії, На них припадає 31% всіх активів інституційних інвесторів. На другому місці (27%) пенсійні фонди, на третьому місці інститути колективного інвестування (26%). В силу своєї високої надійності державні цінні папери стали одним з найбільш привабливих об'єктів довгострокового інвестування. Частка всього обсягу державних цінних паперів у загальному обсязі світових фінансових активів зросла з 18% в 1980 р. до 30-35% до 2004 Свідченням інтернаціоналізації ринку державних боргових зобов'язань стало збільшення числа іноземних власників національних державних цінних паперів. У середньому по розвинених країнах частка нерезидентів на національних ринках державного боргу становить близько 20%. Участь іноземних інвесторів заохочувалося урядами розвинених країн, оскільки вони створювали додатковий попит на державні цінні папери, забезпечували приплив додаткової ліквідності, знижували тягар обслуговування державного боргу. У міру виникнення нових центрів - у Західній Європі та Японії - США втратили монопольне становище серед світових фондових ринків. Особливо з введенням в 1999 р. євро цінні папери та деривативи стали номінуватися в одній валюті, і у ін-Вестор на перший план вийшов вибір не країни, а сектора фондових операцій. На даний момент більше половини всього обсягу міжнародних операцій з фінансовими активами (56%) припадає на Лондон, Нью-Йорк і Токіо. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||