|
Між розвиненими державами існує сильна конкуренція за володіння світовим доходом. У цій боротьбі США поки помітно попереду. Спроби інших країн (і не тільки розвинених) застосувати стратегію «наздоганяючого розвитку» поки не увінчалися успіхом. Зокрема, в 1950 р. обсяг ВВП на душу населення навіть у Західній Європі становив 50% від рівня США; до 1990 р. він зріс до 80%, але потім пішло його зниження; в 2000 р. - 65%, в 2001 г . - 61% і, судячи з усього, тенденція до подальшого його зниження збережеться. Темпи зростання американської економіки за раніше випереджають показники основних конкурентів (табл. 17.2). Втім, і інші розвинені країни також не відстають від лідера, набагато випереджаючи решту світу за сукупністю основних макроекономічних показників, за якістю життя, за ступенем конкурентоспроможності, за рівнем споживання тощо
 Таблиця 17.2 Темпи приросту реального ВВП,%
Розвинені країни, розташовуючи настільки значними преімушес! вами в соціальній та економічній сфері і, мабуть, рассматр. вая їх як природний наслідок їх пріоритету у розвитку ри нічних відносин, вважають збереження такого становища і в
дущем цілком логічним і навіть необхідним. В якості основного інструменту підтримки домінуючої ролі розвинених країн у світовій економіці обрана лінія на посилення лібералізації зовнішньоекономічної політики країн, що розвиваються. Переваги такої стратегії для розвинених країн складаються приблизно в наступному:
полегшується переміщення товарів, які відсутні або дефіцитні в розвинених країнах (в основному це стосується топ-ливно-енергетичних і мінерально-сировинних товарів);
приплив матеріальних ресурсів сприяє підтримці темпів економічного зростання в розвинених країнах;
знижуються бар'єри для перетікання західних капіталів з од-
- них країн, що розвиваються в інші і з розвинутих країн у
розвиваються;
спрощується проникнення ТНК на ринки країн, що розвиваються (наприклад, зарубіжні активи компаній США складають 2,5 трлн дол) .
Лібералізація зовнішньоекономічної сфери таїть в собі і оп-ределенние небезпеки для держав, що розвиваються:
консервується відстале стан національної промисловості;
не розвивається внутрішній ринок через експортної орієнтації розміщених на території країн, що розвиваються ТНК;
посилюється ймовірність розбалансованості національної економіки внаслідок монокультурності експорту.
Звичайно, подібне розмежування плюсів і мінусів лібералізації відносно, тим більше що розвиваються країни намагаються протидіяти такій політиці. Наприкінці 1960-х-1970-і роки їм вдалося зафіксувати в спеціальному розділі ГАТТ своє право на проведення протекціоністської політики, вдалося домогтися введення системи преференцій для товарів з «третього світу» на ринках розвинених держав.
Але сили все одно нерівні. США та інші провідні світові держави, зацікавлені у подальшій лібералізації зовнішньоекономічної політики всіх країн, як інструмент тиску на опонентів використовують різні міжнародні організації, і насамперед найбільш впливові з них: МВФ і СОТ. Наприклад, МВФ погоджується на надання підтримки країнам, які опинилися у важкому економічному становищі, виключи-кові за умови проведення ними чітко вираженої ліберал іст-ської політики (що передбачає монетарні рестрикції, приватизацію, скорочення соціальних програм і т.д.); світові економічні лідери наполегливо намагаються включити екологічні та трудові стандарти в угоди, що укладаються по лінії СОТ. Так звана «соціальна обмовка», зокрема, має на увазі свободу організації об'єднань, свободу укладення колективних договорів, недопущення трудової дискримінації, примусової та дитячої праці, тобто те, чим країни, що розвиваються якраз похвалитися не можуть. Саме тому не випадково, що на початку XXI в. помітно посилилися антиамериканські настрої в усьому світі (навіть у самих США).
|