| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
18.1. Класична теорія фінансів | ||
|
Зважаючи на виняткову тривалості першій стадії прийнято виділяти в ній окремі періоди. Зокрема, один з провідних теоретиків фінансової науки XIX в., Професор К. Pay, відокремлювати три періоди її розвитку на першій стадії: ненаукове стан, перехід до наукової обробці, науковий (раціональний) період. Період ненаукового стану. Це був найтриваліший період. Історики фінансової науки відносять його початок до часів Стародавнього Єгипту, Ассирії, Вавилонії, Стародавньої Греції та Риму. З цими державами якраз і пов'язують появу елементарних зачатків фінансової науки. Так, в ассірійської і вавилонській теократії (приблизно 2000 р. до н. Е..) Були не тільки величезні бюрократичні та військові організації, а й проводилася активна зовнішня політика, розвивалися вчинені грошові інститути, існували кредит і банківська справа. В історичній літературі згадується про роботу Poroi, написаної Ксенофонтом (Xenophon, 431-355 до н. Е..) І перед-ставлять собою розгорнутий трактат про державні фінанси Аттики. Давньогрецькі вчені Платон (Platon, 427-347 до н. Е..) І Арістотель (Aristotle, 384-322 до н. Е..) Активно розробляли фундаментальні теорії грошей; в роботах Аристотеля зустрічаються і неко-торие міркування про відсоток, хоча спробу побудувати теорію про-цента він так і не зробив. Є свідчення про наявність в Стародавньому Китаї (приблизно 300 р. до н. Е..) Високорозвиненого державного-венного управління, регулярно займався аграрними, коммерче-ськими і фінансовими питаннями; у китайців були методи грошового регулювання та контролю над товарообміном, які припускали певний аналіз [Шумпетер, т. 1, с. 64, 65, 69]. Східна Римська імперія, яка проіснувала на 1000 років довше Західної (останній імператор Західної Римської імперії Ромул Августул був скинутий вождем німецьких найманців Одоакром в 476 р.), безумовно, повинна була внести свій внесок у розвиток фінансової проблематики , проте документальних джерел не збереглося. Не випадково Шумпетер оцінює внесок римлян у розвиток економічної науки як «ще менший» у порівнянні з внеском древніх греків [Шумпетер, т. 1, с. 83]. Справедливості заради відзначимо, що в заслугу римлянам слід поставити передусім розробку основних положень римського права, яке, зокрема, привнесло в економі-ку ідею свободи договору між учасниками угоди, що надалі вплинуло на формалізацію фінансових відносин. У ті роки панував патріархальний погляд: держава розглядається в частині акумулювання коштів на громадські потреби як звичайне приватна особа і тому не надто відрізнялося від нього в плані мобілізації коштів на громадські потреби. Доходи го-державу складалися з декількох джерел, основним з кото-яких була плата за користування державними землями, рудниками, ринками, пристанями і т. п. Іншими статтями доходу були платежі союзників (наприклад, коли у V ст. До н. Е.. міста-держави Малої Азії створили союз із захисту від персів, статутом союзу було передбачені-рено, що всяка держава-учасник повинна або постачати визна-ленне кількість кораблів для захисту, або відшкодовувати їх вартість. Більшість держав обрало останнє, і Афіни, що грали гла -венства роль в цьому союзі і взяли на себе обов'язок факти-но захищати союз, отримали можливість акумулювати в місто-ському бюджеті істотні суми), ввізне і вивізне мито, штрафи, судові мита. Відомо, що в Древньому світі замість фі-нансового права було фінансове насильство, тому чималу частину до-ходів становила данину з підкорених народів. Податкова система пона-чалу була розвинена досить слабо, оскільки податки розглядалися як посягання на свободу громадян (не випадково в Древній Греції на-логами обкладалися тільки повії, так як особи цієї професії вважалися втратили цивільні права). Напрями витрачання державних коштів також не відрізнялися різноманітністю. Оскільки всі державні посади були почесними, а чорнова робота (лист, рахунок) виконувалася рабами, не було необхідності в оплаті праці чиновників. Не було потреби і в складній фінансовій системі, так як державні витрати сво-сідали в основному до витрат на будівництво та пристрій гро-ських будівель, та й ці турботи найчастіше брали на себе багаті грома-дане. З часом величина витрат і їх структура стали змінюватися в бік збільшення і різноманітності: храми будувалися все більш розкішними, зростали витрати на утримання війська, з'явився флот, міське поселення необхідно було оточувати фортечною стіною і т. п. Оскільки на заняття державної посади міг претендувати будь громадянин, у тому числі і не дуже багатий, виникла ес-тественно потреба у введенні платні державним службовцям. Якщо можна так висловитися, видаткова частина державного бюджету неухильно зростала, а дохідна частина так і не змінювалася-яких якісних змін. Збільшення державних видатків призвело до вдосконалення системи оподаткування громадян. Вельми відомі мужі були залучені до цієї роботи. Ксенофонт описував способи збільшення доходів Афін (наприклад, шляхом розробки срібних рудників), Аристотель пропонував ввести фіскальні засоби для отримання від підданих грошових коштів. Треба відзначити, що греки взагалі досягли успіху по частині винаходи нових податків: згадаємо про одноразове податок на балкони верхніх поверхів будинків, виступаючі на вулицю; про податок на двері, що виходять на вулицю; про збір за право користування вулицею. Збільшення податкового тягаря, причому не завжди праведними способами, природним чином стимулювало людей до пошуку шляхів відходу від податків. Не випадково, на думку П. Гензеля, «фінансова наука» давнину представляла собою науку «про тих хитромудрих, підчас явно безсовісних способах, якими в порядку приватно-правових від-носіння присвоюються на користь держави майна жителів» [Гензель, с. 15]. Таким чином, оскільки ні джерела доходів держави, ні напрями витрачання державних коштів в ті роки не відрізнялися великою різноманітністю, потреби в складній фінансовій системі не було, а тому не було причин для поглибленого осмислення фінансової проблематики. Перехід до наукової обробці. У Середні століття будь-які значні систематизовані розробки з фінансової тематики все ще не були відзначені, проте саме кінець Середньовіччя розглядатися багатьма вченими як початок другого періоду розвитку фінансовій науки - переходу до наукової обробці. Справедливості заради відзначимо, що деякі методи управління казенним майном можна знайти в документах VIII-IX століть. Так, в указі Карла Вели-кого (742-814) наведені докладні інструкції для управителів його доменами. Пізніше з'являються досить докладні описи маєтків, в яких були показані «ліси, луки, орні землі, скільки в казенному віданні, скільки віддано на відкуп» і які, на думку І. Я. Горлова, «показують турботи про доходи і, ймовірно, служили підставою фінансових заходів ». Самі ці описи Горлов називав грубими статисти-тичними дослідами, «складання яких, втім, передбачає неко-торие фінансові початку» [Горлов, с. 7]. У феодальній Європі на додаток до доменів виникає новий вид доходу в казну - регалії. На думку Горлова, регалії вперше з'явилися в німецькій імперії і незабаром стали улюбленою формою податку, оскільки не залежали від станів. Легкість отримання скарбницею доходів від продажу регалій була причиною того, що правителі надзвичайно множили їх число: у деяких державах було понад 400 регалій. Найбільш поширеними були гірнича справа (рудокопство), добування солі, її продаж, монетну справу, вітряні млини, тютюнове виробництво, пошта, лотереї. Чітко проявилася проблема в освіті стійких і об'ємних внутрішніх джерел коштів, що йдуть на державні потреби, не могла бути вирішена за рахунок доменів, регалій, мит, ра-зових зборів. Тому цілком природною виглядала в кінці XVIII в. активізація формування податкової системи, що виявлялася в багатьох країнах. Перші книги, в яких автори намагалися сформулювати найбільш загальні принципи управління доменами, регаліями, зборами, з'явилися лише в XV-XVI ст. Значний внесок у систематизацію знань про фінанси був зроблений італійськими вченими. На думку відомого петербурзького вченого А. І. Буковецького (1881-1972), «останнього з могікан» в області класичної теорії фінансів, саме в містах Верхній Італії в XV ст. відбулося власне зародження фінансової науки [Буковецький, 1929, с. 152]. Це були роки раннього меркантилізму, який відкрив епоху первинного накопичення капіталу. Основна ідея цієї течії виражалася в активному втручанні держави в господарське життя, а його головним елементом була система активного торгового балансу, увазі заохочення, у тому числі за рахунок потужної протекціоністської політики і суворої митної охорони, вивезення товарів над ввезенням. Вчені того часу, використовуючи нечисленні напрацювання в галузі фінансів, зроблені Ксенофонтом, Аристотелем, Фомою Аквіні-ським та іншими, почали створювати праці, почасти присвячені фінансової проблематики. У роботах схоластів, особливо їх ідеолога Фоми Аквінського (St. Thomas Aquinas, 1225-1274), активно обговорюються питання про ціноутворення, справедливою ціною як критерії етичної поведінки учасників ринку, гріху лихварства та ін Зокрема, Фома Аквінський вважав, що государ має право в інтересах загального блага вдаватися до податків, якщо не вистачає надходжень від доменів та інших джерел, і разом з тим висловлювався проти боргів, які підривають повагу підданих до государя і тим самим послаблюють державу. Історики відзначають також ще одного знаменитого схоласта - Н. Орезма (Nicolas Oresme, ок. 1323-1382), який написав трактат про гроші, який вважається першою роботою, повністю присвяченій економічній проблемі [Шумпетер, т. 1, с. 119]. У XIV-XV ст. у зв'язку зі зміцненням ідей державності починають різко посилюватися потреби монархів і держав в загальнодержавних витратах, виникає необхідність у систематизації та розвитку нових методів поповнення державної скарбниці. Так, у Німеччині в XV-XVI ст. в руках уряду налічувалося більше 430 регалій [Лебедєв, с. 23]. В епоху Реформації (XVI в.) Піднімаються проблеми общеправо-вого рівності, що, в свою чергу, призвело до зміни принципів оподаткування. До середини XVIII в. в суспільстві з'являється усвідомлення того, що державне господарство і політика в області форми-вання доходів держави повинні керуватися общеекономі-тичними законами, що існував в роки Середньовіччя основний принцип теорії фінансів «бери, де можна і якомога більше» (цей вислів належить відомому фінансисту дореволюційної Росії В. А. Лебедєву) навряд чи економічно і політично виправданий. Всі ці зміни загальнополітичного, економічного і мораль-но-етичного характеру привели до того, що в другій половині Сред-невековья з'являються перші книги, ініційовані і затребувані практикою і тому певною мірою присвячені фінансових питань. Так, в 1382 р. в Англії відбулися слухання з проблеми відтоку грошей з країни і інших фінансових питань, матеріали яких були опубліковані [Шумпетер, т. 1, с. 206]. Однак особливо слід згадати про роботи італійських вчених і насамперед Д. Карафа (Diomede I ^ arafa, 1406-1487), Н. Макіавеллі (Niccolo Machiavelli, 1469-1527) і Дж. Ботеро (Giovanni Botero, 1544-1617). Це було не випадково, оскільки, починаючи з Пізнього Середньовіччя до останньої чверті XVIII в., Економічна наука була по переваж-ществу італійської; іспанці, французи та англійці в цілому ділили друге місце, хоча співвідношення сил між ними з плином часу суттєво змінювалося [Шумпетер , т. 1, с. 205]. Письменник-меркантиліст Д. Карафа присвятив питанням управління фінансовим господарством цілий розділ в одній зі своїх робіт, написаної в 70-і рр.. XV в. Карафа ні кабінетним теоретиком. У свій час він керував фінансовим господарством Неаполітанського королівства, тому його пропозиції щодо класифікації та структуризації державних витрат були продуманими: він виділяв витрати на оборону країни, на утримання державного апарату, на задоволення надзвичайних потреб та ін Основа бюджету - домени, податки - розглядалися Карафа лише як надзвичайний джерело поповнення скарбниці, причому він закликав не виснажувати народ великими поборами. У числі рекомендацій Карафа - ідеї про збалансованість бюджету, про недоцільність вимушених позик, про створення сприятливих умов для закордонних купців. Значною мірою завдяки роботам італійських учених починає змінюватися ставлення до приватного бізнесу. Нагадаємо, що з часів Аристотеля в науковому середовищі зберігалося критичне ставлення до бізнесу, особливо до лихварства. Цей погляд пропагувався схоластами, які бачили «щось нице» у комерційній діяльності. Навпаки, Макіавеллі вважав допустимими будь-які засоби, що сприяють зміцненню державності, тобто його погляди принципово відрізнялися від поглядів схоластів, які ставили на чільне місце норми моралі. Незважаючи на досить бурхливий розвиток способів і методів поповнення державної скарбниці, що мало місце до початку XVII в. в багатьох феодальних державах, наука про фінанси в ті роки так і не стала загальновизнаною. Більше того, один з найвидатніших мислителів того періоду, Н. Макіавеллі, висловлюючи сумнів у самій можливості існування фінансової науки, аргументував свою позицію тим, що подібної науці слід було б мати які-небудь незаперечні істини, положення; але оскільки їх немає, а все зводиться лише до відомого навику і спритності в оббиранні громадян, то немає і самої науки. Праці італійських вчених стимулювали появу подібних робіт в інших країнах. На думку професора Віденського університету Л. Штайна (Lorentz von Stein, 1815-1890), три країни почали працювати над новим напрямком особливо активно: у Німеччині розвивалася теорія податків, у Франції вивчалися державний баланс і джерела податків, в Англії - закономірності фінансів країни [ Озеров, випуск 1, с. 72]. Так, вперше деяку систематизацію фінансів виконав французький вчений Ж. Боден (Jean Bodin, 1530-1596). У своїй роботі «Шість книг про республіку» (Les six livres de la Republique), опублікованій в 1577 р., він виділив 7 основних джерел державних доходів: домени, військова видобуток, подарунки друзів, данина союзників, торгівля, мита з ввезення та вивезення , податки з підданих (див.: [Буковецький, 1929, с. 123]). М. де Бетюн (Maximillian de Bethune, 1560-1641), колишній міністром фінансів в часи Генріха IV і отримав від нього титул герцога де Сюллі (de Sully), мав вельми успішний досвід реформування податкової системи Франції, окремі фрагменти якого описав у своїй роботі . Англійський філософ і економіст Т. Гоббс (Thomas Hobbes, 1588-1679) активно пропагував ідею непрямого оподаткування. У. Петті (William Petty, 1623-1687) розробляв ідею про стимулювання розвитку господарського життя шляхом розумної податкової політики. Дж. Локк (John Locke, 1632-1704) пропонував замінити всі податки одним - поземельним. Фінансова політика держав Пізнього Середньовіччя базувалася на основній ідеї камералистов щодо поповнення скарбниці: монарх має право необмежено обкладати своїх підданих, оскільки абсолютна влада монарха - це божественне право. Лише до середини XVIII в. з появою робіт фізіократів поступово почало формуватися розуміння того, що подібна розбійницька політика держави в галузі фінансів безперспективна, що державне господарство повинно керуватися загальними економічними законами. Фізиократичного протягом зародилося у Франції завдяки зусиллям П. Буагільбера (Pierre de Boisguilbert, 1646-1714), Ф. Кене (Francois Quesnay, 1694-1774), А. Тюрго (Anne Robert Jacques Turgot, 1727-1781). Фізіократи вимагали звільнити торгівлю і промисловість від бездумного втручання держави, пропонували знищити всі мита і монополії, скасувати феодальні привілеї і повинності. Відмова від втручання в справи бізнесу, на думку фі-зіократов, викличе скорочення державної діяльності, а значить, автоматично призведе до зниження державних витрат і можливого ослаблення податкового тягаря. Науковий (раціональний) період. Згадані вище автори були все ж таки не «чистими фінансистами», але швидше представниками до-класичної політичної економії (нагадаємо, що цей термін був введений французьким меркантилістом А. Монкретьєном (Antoine de Montchretien, ок. 1575-1621), який написав 1615 р. «Трактат політичної економії»). Питання управління фінансами розглядалися ними не як основний об'єкт дослідження, але лише в контексті економічної науки в цілому і науки про управління державою зокрема. Тому історики фінансової науки пов'язують її становлення більшою мірою з роботами представників італійської та німецької шкіл камералистов XVIII-XIX ст. Особливо досягли успіху представники німецької школи - викладаючи свої ідеї про раціональне управлінні державою, вони поступово все більше акцентували свою увагу на фінансах країни. XVIII в. вважається переломним в плані становлення і зміцнення науки про фінанси - саме другою половиною цього століття багато вчених датують появу систематизованої фінансової науки як самостійного напрямку. У ці роки, на думку істориків, почався так званий науковий, чи раціональний, період в її раз-вітіі. Хоча поштовх цьому був даний роботами фізіократів, перші пред-ставники систематизованої фінансової науки німецькі вчені І. Юсти (Johannes Justi, 1720-1771) і Й. Зонненфельс (Joseph Sonnenfels, 1732-1817) були фахівцями в галузі камеральних наук. Нагадаємо, що до камеральним відносили науки, узагальнюючі і раз-тись методи управління державою, а найбільший внесок у їх розвиток внесла Німеччина. Очевидно, що в системі управління будь-якою державою критична роль належить її фінансової состалял. Саме цією обставиною пояснюється той факт, що фінансова наука не тільки була включена до складу камеральних наук, але й поступово стала займати домінуючі позиції. У 1727 р. прусський король Фрідріх Вільгельм I заснував кафедри господарських та камеральних наук в Галльському і Франкфуртському університетах, а в другій половині XVIII в. початок чітко виявлятися відокремлення трьох великих блоків камеральних наук: 1) господарські науки (торгівля, лісівництво, гірнича справа та ін.), 2) наука про поліцію як способі забезпечення безпеки та добробуту; 3) власне камеральна (тобто фінансова) наука [Лебедєв, с. 32-33]. Таке різно-образие і змішання в камералістика дуже різнорідних знань, кото-римі, як вважалося в ті роки, слід було володіти для належного управління скарбницею, ймовірно, послужило підставою К. Марксу дан »вельми невтішну характеристику камералістика в цілому та її фінан-совою складової : «Мішанина найрізноманітніших відомостей, чисти-ліщно вогонь яких повинен витримати кожен сповнений надій кандидат в німецькі бюрократи» [Маркс, с. 13]. Хоча спочатку фінансова наука розглядалася лише як одна з наук державних, поступово стала усвідомлюватися її особлива роль у вченні про камералістика. Так, на думку професора Гейдель-Бергського університету К. Захарія (Karl S. Zacharia, 1769-1843), «без фінансової науки всі інші державні науки були б мертвою буквою» [Лебедєв, с. 12]. У роботах німецьких учених можна знайти найбільш ранні визначення фінансової науки (див. огляд в [Лебедєв, с. 18]). Історики насамперед відзначають дві роботи: Й. Зонненфельса Grundsatze der Polizei, Handlung und Finanz (1765) та І. Юсти «System der Finanzwesens» (1766). На думку Зонненфельса, фінансова наука - це «збори тих правил, за допомогою яких держава удобнейшим чином отримує свої доходи». Юсти розглядав сутність фінансової науки в більш широкому аспекті, оскільки навів у своїй роботі вчення про доходи держави, його витратах, про управління камеральними справами, про кредит. Іншими словами, він розширив предмет нової науки, бо не без підстави вважав, що обмежувати визначення фінансів лише державними доходами навряд чи виправдано. На його думку, «фінансова наука - це наука про правила, за якими потрібні для покриття державних витрат кошти збираються і витрачаються найбільш доцільно». Зрозуміло, що роботи німецьких учених в значній мірі пе-реклікалісь, хоча в них були певні відмінності. Так, Зоннен-Фельс особливо звертав увагу на поміркованість зборів з підданих; крім того, на відміну від Юсти, який віддавав перевагу домен-ним доходам, ніж податках, він ратував за податки, вважаючи їх нормаль-ним джерелом доходів держави. У свою чергу, саме Юсти вперше запропонував певні правила для розробки податкової політики (надалі велику популярність отримають правила, сформулювати А. Смітом): 1) податки не повинні шкодити людській свободі та промисловості; 2) податки повинні бути справедливі і рав- номерних; 3) податки повинні мати грунтовні приводи; 4) не повинно бути дуже багато кас і багато службовців щодо справляння податків [Лебе-дів, с. 42]. Заслуга Юсти і в тому, що, на відміну від більшості камера-листів, він приділяв значну увагу не тільки поповненню скарбниці, а й державним витратам і пропонував наступне керівне правило: витрати повинні узгоджуватися з доходами і всім майном, а також приносити обопільне благо для государя і його під-даних. Ймовірно, неможливо виділити внесок того чи іншого німецького вченого як найбільш пріоритетний у формуванні підстав фінансової науки. Так, сам Зонненфельс визнавав виняткову роль Юсти у становленні наук про доцільний управлінні державою, заявляючи, що «Юсти був першим, хто звів всі державні науки до одного вищого принципом сприяння загального благоденства» [Лебедєв, с. 41]. З іншого боку, слід віддати належне і самому Зонненфельс, оказавшему, ймовірно, найбільш значущий вплив на становлення і поширення нового знання, оскільки саме його книга була виключно популярною і затребуваною вченими і практиками протягом багатьох десятиліть. Цю роботу високо оцінював І. І. Янжул, на думку якого вона представляла собою перше методичне і струнке твір з основ фінансової науки [Янжул, с. 50]. Не випадково аж до 30-х рр.. XIX в. книга Зон-ненфельса була настільним керівництвом у більшості країн; їй на зміну прийшов не менш гідну працю професора К. Pay. Надалі робота в оформленні нового наукового напрямку значно інтенсифікувалася. Вже до кінця XIX в. головним чином зусиллями представників німецької економічної школи склалося цілком однозначне тлумачення терміна «фінанси» і сформувалася структура однойменного наукового напрямку. Відбулося остаточне оформлення так званої класичної теорії фінансів, що представляла собою звід адміністративних і господарських знань з ведення фінансів держави і публічних спілок; в основі цих знань - систематизація та розвиток методів добування та витрачання необхідних коштів. Одне з найбільш коротких і ємних визначень цього напрямку дав професор Павийского університету (Північна Італія) Л. Косса (Luigi Cossa, 1831-1896), праці якого в галузі фінансів були дуже популярні в Європі наприкінці XIX в. - Початку XX в.: «Фінансова наука є теорія державного майна. Вона навчає кращим правилами, за якими слід складати його, управляти і користуватися ним »[Косса, с. 2]. . ». Слід звернути увагу на дві особливості сформувалася фінансової науки. По-перше, фінанси однозначно трактувалися як кошти держави; надалі сферу їх застосування розширили: під фінансами стали розуміти кошти, що належать публічним спілкам (муніципалітетам, графствам, землям, громадам та ін.) По-дру-яких, фінанси не зводилися тільки до грошових коштів; під фінан-самі розумілися будь-які кошти держави, отримані у вигляді грошей, матеріалів, послуг. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||