| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
18.3. Основні принципи і проблеми економічної політики | ||
|
Дійсно, для країн, що розвиваються в початковий період після здобуття незалежності були характерні досить високі середньорічні темпи економічного розвитку: більше 5% в 1960-1980 рр.. Проте в подальші двадцять років (1980-2000 рр..) Вони істотно сповільнилися і становили вже приблизно 2,5%. Природно, це лише середні значення, за якими ховається диференціація темпів економічного зростання (порівняйте хоча б близькі до двозначних темпи зростання в Китаї або в Південній Кореї і часом негативні темпи зростання в найменш розвинених країнах). Звичайно, складно було б очікувати схожих результатів розвитку від країн, що знаходилися на різних стартових позиціях, що володіли неоднаковим набором природних багатств і трудових ресурсів, в різного ступеня освоїли сучасний управлінський досвід і т.п. Причини посилюється диференціації серед країн, що розвиваються криються і в тому, що місцеві, локальні особливості часто не повною мірою враховувалися при розробці національної економічної політики, формування якої, як правило, тісно пов'язане з рекомендаціями Світового банку та МВФ. Ці організації свого часу дотримувалися думки, що стратегічним засобом ліквідації відсталості повинна бути індустріалізація, а в її рамках - обробна промисловість. Аналізуючи досвід індустріалізації в країнах, що розвиваються можна виділити кілька моделей: розвиток базових галузей промисловості (енергетики, ме-лургії, хімії), потім створення на їх базі виробництва предметів споживання. Модель передбачала націоналізацію великих підприємств і використання методів директивного планування (Алжир, Ефіопія, Єгипет, В'єтнам і т.д.); заміщення імпорту - створення національної економіки з розвитком галузей важкої промисловості та обмеження припливу іноземного капіталу (країни Латинської Америки). Передбачалося, що імпортери сформують внутрішній попит на ті чи інші товари, щоб національна промисловість могла поступово його задовольняти. Імпорт предметів споживання замещался імпортом обладнання, необхідного для їх виробництва; Ці моделі мали різну ефективність в різних країнах, причому в одній вона могла бути досить успішною, а в іншій - просто провальною. Крім того, практика показала нездатність урядів більшості африканських та інших слаборозвинених держав (навіть за допомогою ТНК) створити умови для розвитку великих виробництв. Наприклад, в 1990-х роках виробничі потужності обробної промисловості Мадагаскару використовувалися на 50%, Сьєрра-Леоне - на 35, Ліберії - на 36, Мозамбіку - на 14%. В інтересах збалансованого зростання країни, що розвиваються прагнуть приділяти увагу й іншим сферам матеріального і нематеріального виробництва, що не відносяться до числа пріоритетних. Однак проблеми з фінансуванням зводять їх зусилля нанівець. В умовах катастрофічної нестачі власних коштів країни, що розвиваються змушені вдаватися до зовнішніх джерел фінансування: іноземних інвестицій та позиками. До слова сказати, іноземний капітал присутній в економіці більшості країн, що розвиваються ще з часів їх колоніального минулого. Так, на початку 1950-х років американські, англійські і французькі капітали контролювали 70-100% видобутку паливних і мінерально-сировинних ресурсів у країнах, що розвиваються, і це дозволяло їм впливати на економічну політику країн, що розвиваються. В даний час форми цього впливу носять більш прихований характер у зв'язку з націоналізацією окремих значущих для країни підприємств або обмеженням максимальної частки іноземних власників. Проте приплив закордонних довгострокових інвестицій в країни до останнього часу випереджав темпи зростання їх сукупного ВВП. Портфельні інвестиції зростали ще швидше (за деякими оцінками в 1990-1997 рр.. Вони збільшилися в 6 разів), але, оскільки вони менш прив'язані до економіки приймаючої країни, у випадку більш сприятливої кон'юнктури в іншій країні або регіоні вони переміщаються туди. У 2000-х роках під впливом уповільнення еко-ліджень зростання в розвинених країнах потік інвестицій в дещо послабився, відбулися зміни в їх структурі: інвестиції спрямовуються в ті країни, де ймовірність отримання на них більшого доходу вище. Відповідно частка НРС, і без того обділяти увагою промислових гігантів, знизилася еше більше: із загального потоку прямих іноземних інвестицій частка НРС складає всього 1,4% (а в середині 1980-х років - 3,5%). Ще однією перешкодою для прискорення економічного зростання багатьох країн, що розвиваються є незадовільний стан сфери наукових досліджень, тому багато інноваційні розробки та технології доводиться закуповувати за кордоном. Країни, що розвиваються в цілому, за окремими винятками, не мають власної, сформованої бази НДДКР: на їхню частку припадає не більше 2% світових НДДКР. Вони значно поступаються промислово розвиненим країнам за показниками частки ВВП, що спрямовується на НДДКР (0,7%), числу дослідників на тисячу жителів і т.д. Зокрема, останній показник в Бразилії становить 9,3 на тисячу жителів, що набагато менше, ніж, наприклад, у Швеції (50). Частина фахівців, підготовлюваних за кордоном, додому не повертаються або залишають батьківщину в пошуках кращих умов життя. За деякими оцінками навіть загальний рівень технологічного розвитку Південної Кореї (однієї з найбільш розвинених з країн, що розвиваються) складає 40% середнього рівня індустріальних країн Заходу. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||