| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
29.1.1. Основні напрямки стратегії | ||
|
Зміцнення господарської незалежності. Після досягнення незалежності економічна стратегія більшості колишніх колоній була спрямована на зміцнення їх самостійного положення в світі. Країни, що розвиваються прагнули затвердити свій національний суверенітет і внести суттєві корективи в розвиток продуктивних сил, щоб змінити своє залежне становище у світовому господарстві. З цією метою проводилися глибокі соціально-економічні реформи, спрямовані на усунення перешкод у розвитку продуктивних сил, економічний простір звільнялося від феодальних пережитків, посилювалося використання природних ресурсів в інтересах національного розвитку, вироблялося законодавство, що регламентує діяльність іноземного капіталу і підкоряє його інтересам національного розвитку. Вживалися заходи з анулювання нерівноправних договорів, що обмежували національний суверенітет. У соціальній області багато звільнилися країни ставили цілі більш рівномірного і справедливого розподілу доходів, що передбачало на практиці відмова від західних моделей «суспільства споживання», здатність запобігти концентрацію економічної влади в руках вузького шару багатих. Індустріалізація - імператив розвитку. Стратегічним засобом ліквідації економічної відсталості країн світової периферії виступає індустріалізація. У вузькому сенсі слова вона є особливою стадією формування промислової системи продуктивних сил. Її зміст становить переклад всього господарства на машинну техніку, розвиток обробної промисловості, передусім галузей, що виробляють засоби виробництва, які забезпечують матеріально-технічні умови розширеного відтворення на національній основі. 1. Індустріалізація сприяє поглибленню суспільного розподілу праці, створюючи матеріальні передумови для спеціалізації і кооперування різних видів виробництва. Тим самим вона забезпечує поступове складання загального циклу відтворення і формування єдиного внутрішнього ринку. Конкурентний механізм вирівнює індивідуальні вартості товарів з ринковими. Економічним орієнтиром для виробників поступово стають громадські народногосподарські вартості, а не індивідуальні та локальні. 2. Індустріалізація в країнах, що розвиваються веде до швидкого підвищення рівня економічного розвитку. Машинне виробництво відрізняється найбільш високою продуктивністю праці. При низькій вартості робочої сили підвищення продуктивності праці втілюється в більшій нормі і масі прибутку. У свою чергу це викликає швидке збільшення національного доходу. Навіть при незмінних пропорціях його розподілу на фонди споживання і накопичення індустріалізація дозволяє підняти рівень і споживання і накопичення. У кінцевому підсумку обидва ці чинника підсилюють весь процес суспільного розвитку і створюють потенційну можливість для трансформації традиційної структури економіки. Докапіталістичні виробничі відносини обмежують зростання платоспроможного попиту населення, консервують матеріально-речову структуру попиту. Розвиток промисловості сприяє розширенню виробничого та споживчого попиту. 3. Індустріалізація, розвиток обробної промисловості з'явилися імперативом для країн. З початку 50-х років на світових ринках почалося поступове зміна паритету цін на користь готових виробів. Дана обставина привела до того, що з кожним роком для закупівлі тих же виробів був потрібний експорт все більшої кількості сировинних товарів. Підвищення цін на готові вироби на внутрішніх ринках сприяло поступовому перерозподілу капіталовкладень на користь промисловості. Скорочення і стагнація експортної виручки зменшували можливості імпорту і вели до виникнення хронічного дефіциту на внутрішньому ринку. У таких умовах будівництво підприємств з випуску дефіцитних виробів уявлялося найбільш доступним виходом із ситуації. 4. Індустріалізація на початковому етапі свого розвитку не викликає різких соціальних зрушень. Розвиток обробної промисловості безпосередньо не зачіпало інтереси землевласників, даючи їм можливість пристосуватися до мінливої обстановці. Вона сприяла їх переходу до ринкових методів діяльності в самому сільському господарстві. Крім того, індустріалізація надавала великі можливості прибуткового використання своїх доходів в інших галузях економіки. Необхідними умовами індустріалізації є макроекономічні стимули для переливу капіталу в промисловість, кошти для фінансування розвитку промисловості, продовольство для забезпечення додаткової робочої сили, наявність ринків збуту промислової продукції. Здійснення індустріалізації вимагало розгортання масової системи освіти і охорони здоров'я, розвиток транспорту та зв'язку. Ці цілі також були висунуті в якості пріоритетних напрямків розвитку. Індустріалізація в другій половині XX в. мала свої особливості. У розвиваються вона відбувалася і відбувається в умовах розвитку в світовому господарстві НТР. Нашарування науково-технічної революції на промисловий переворот ускладнило становище країн, що розвиваються. Замість поетапної перебудови окремих галузей економіки всі основні галузі повинні модернізуватися практично одночасно, вимагаючи величезних зусиль від країн світової периферії. Можливості незбалансованого зростання країнах значно нижче, ніж у західних на етапі промислової революції. Вони не мають таких джерел накопичення, як західні країни під час колоніальних захоплень. Ідеї максимального використання наявних можливостей розвитку з початку 70-х років оформилися у вигляді концепції «опори на власні сили». Концепція передбачала проведення твердої політики в організації власного соціально-економічного розвитку. Це вимагало зміни господарських пріоритетів - замість обслуговування інтересів колишніх метрополій або світового ринку переважне задоволення основних потреб місцевого населення. У зв'язку з величезними масштабами убогості і голоду, що дісталися в спадок від колоніального минулого, були висунуті положення про задоволення основних потреб. Метою індустріалізації, що проводиться у відповідності зі стратегією «опори на власні сили», ставало створення галузей, здатних забезпечити основні внутрішні потреби. Ряд прихильників даної концепції пропонували вирішувати проблеми внутрішнього ринку, підвищення продуктивності на шляхах розриву з «багатою Північчю», господарського відокремлення країн, що розвиваються, але в цілому вважали за необхідне розвивати зовнішньоекономічні зв'язки відповідно до потреб національних економік. Заміщення імпорту - форма індустріалізації. Серед розмаїття моделей можна виділити два типи розвитку, реалізовані в країнах, що розвиваються. Одна з цих моделей орієнтувалася на потреби внутрішніх ринків з метою створення самодостатньої економіки з розвитком галузей важкої промисловості, що передбачало істотне обмеження або навіть витіснення іноземного капіталу. Слабкість національної буржуазії, необхідність корінних перетворень соціально-економічної структури, форсована індустріалізація вимагали обмеження стихії ринкового механізму, значного розширення державного регулювання та розвитку державного підприємництва. Активізація діяльності держави вела, зокрема, до гальмування стихійно-ринкових тенденцій, до розвитку державного капіталу. Ці тенденції в ряді країн концептуально виразилися у вигляді ідей про некапиталистическом розвитку. На функціонально-економічному рівні стратегія самодостатності виразилася в політиці імпортозаміщення, коли національна економіка є основою для регулювання та прийняття рішень. Виходили з того, що зовнішня торгівля відіграє невелику і, можливо, підпорядковану роль в економічному розвитку. Темпи зростання зовнішньої торгівлі тривалий час знижувалися - з 3,5% на рік за 1850 - 1913 рр.. до 0,5% за 1913-1948 рр.. Поряд зі зниженням міжнародних цін на сировинні товари це давало підстава не ставитися до зовнішньої торгівлі як до джерела економічного зростання. Крім того, створення обробної промисловості у відсталих господарствах вимагало імпорту машин і устаткування. Для недопущення різких дисбалансів потрібно було обмежити і замістити імпорт товарів споживчого призначення, які переважали на ринках більшості країн до часу досягнення незалежності. Заміщення імпорту свого часу в тій чи іншій формі, за винятком Британії, переживали нині індустріально розвинені країни Заходу. Імпортозаміщення було майже повсюдно прийнято в якості основного напрямку індустріального розвитку з початку 50-х років. У той період становлення обробної промисловості могло відбуватися на основі переробки сировини. Але тенденція до зниження цін на сировину робила подібний розвиток малоперспективним, а створення експортних галузей високої технології було не по силам більшості країн. Курс на заміну імпорту промислових виробів місцевим виробництвом супроводжувався захистом національної промисловості від впливу світового ринку. Імпортозаміщення являло собою початковий етап індустріалізації. У перший час, коли зазвичай замещался імпорт споживчих товарів, воно сприяло значній диверсифікації господарської структури країн, що розвиваються, самозабезпеченості з багатьох видів товарів, формуванню місцевих робітників і технічних кадрів. Для ряду країн Азії цей етап закінчився до кінця 60-х років, Африки - до середини 70-х. У ряді країн заміщення імпорту супроводжувалося відповідними аграрними перетвореннями, які усували перешкоди на шляху переходу сільського господарства до сучасних форм соціально-економічної організації, забезпечили приплив у промисловість дешевої робочої сили. Орієнтація на експорт і зміна підприємницької ролі держави. Заміна імпорту споживчих товарів їх внутрішнім виробництвом, створення галузей важкої промисловості в певних межах сприяли будівництву незалежної самостійної економіки. Разом з тим процес імпортозаміщення має свої межі. Досвід ряду країн показав, що заміщення імпорту на етапі створення власного виробництва машин та устаткування, коли були потрібні великі капіталовкладення, створювало проблеми для економіки. Забезпечуючи економію іноземної валюти, збільшуючи можливості накопичення, воно в той же час орієнтовано в основному на внутрішній ринок, обсяг якого часто обмежений вельми вузькими рамками платоспроможного попиту. Низька купівельна спроможність населення обмежує можливості сучасного виробництва і гальмує подальший прогрес продуктивних сил. Імпортозаміщення породжує додатковий попит на продукцію виробничого призначення, напівфабрикати, допоміжні матеріали. При обмеженості капіталів це веде до збільшення імпорту. Енергосировинна проблеми в світовому господарстві в 70-ті роки сприяли розвитку в країнах, що розвиваються матеріало-та енергоємних галузей (хімії, металургії). Це зажадало різкого розширення ввезення машин і устаткування, так як підприємства цих галузей відрізняються великими розмірами, потребують значної виробничої інфраструктурі. У свою чергу підтримку і розвиток матеріальної бази цих галузей зажадало істотного збільшення експорту їхньої продукції. У малих і середніх країнах низька ємність внутрішніх ринків перешкоджала диверсифікації виробництва. У них імпульси заміщення імпорту швидко загасали, оскільки наступали вичерпання платоспроможного попиту і насичення внутрішніх ринків. Саме малі країни першими стали переходити до нарощування експортного виробництва в кінці 60-х років. Стратегія зростаючого участі в міжнародному поділі праці, зокрема в країнах Східної Азії, отримала обгрунтування в теорії «летючою зграї гусей» або «наздоганяючого життєвого циклу продукту». Послідовність і взаємозв'язок зростання імпорту, виробництва та експорту були відзначені японським економістом К. Акамацу в 1943 р. в статистичному дослідженні даних про торгівлю і виробництві в галузях японської промисловості. У 1973 р. К. Кодзіма розвинув концепцію К. Акамацу, назвавши її «наздоганяє життєвий цикл продукту». Перехід до політики експортної орієнтації дозволяє здійснювати виробництво певних видів промислової продукції в розрахунку на зовнішні ринки і збільшити обсяг зовнішніх надходжень. Це друга модель розвитку, яка базується на активній взаємодії з іноземним капіталом і формує економіку відкритого типу. Вона вимагає створення необхідних галузей інфраструктури, залучення іноземної технології. У соціально-політичному плані в переході до експортної орієнтації від заміщення імпорту втілився компроміс трьох сил - національної буржуазії, держави і іноземного капіталу. Жодна з них не могла самостійно здійснити перебудову господарства і відповідно відповісти на широкий соціальний виклик розвитку. Зміни в економічній стратегії пов'язані не тільки з посилилася інтернаціоналізацією, впливом боргової кризи і міжнародним тиском. Коріння змін лежать також в зрушеннях у соціальній структурі країн в останні десятиліття. Спроби змінити положення експортерів у національній економіці, підвищити конкурентоспроможність обробної промисловості дали в більшості країн обмежений ефект. Експортні операції нерідко менш прибуткові, ніж поставки на внутрішній ринок. Постачальники змушені були все частіше звертатися до зовнішніх джерел фінансування. Тому в промисловій політиці різних груп країн були суттєві відмінності як за змістом етапів, так і за термінами їх здійснення. У великих країнах, що розвиваються експорт готових виробів має межі як стимулятор економічного зростання. Так, збільшення вивозу готових виробів на 1% забезпечує приріст ВВП на Тайвані на 0,15%, тоді як в Індії - на 0,08, у Бразилії - на 0,01%. Тому збільшення експорту у великих країнах служить не стільки джерелом економічного зростання, скільки інструментом усунення диспропорцій і поліпшення технологічної структури. Країни, які спиралися на експорт копалини і сільськогосподарської сировини, також довше слідували стратегії заміщення імпорту. Інші країни, не маючи великими запасами сировини і знаходилися в сфері інтересів Заходу, за допомогою іноземного капіталу змогли вписатися в міжнародний поділ праці, що сприяло формуванню сучасного господарського механізму і більш повному використанню їх економічних ресурсів. Виразно це проявилося в невеликій групі країн. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||