| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Характеристика третього етапу розвитку (з 1995 р. до фінансової кризи 1997-1998 рр..) | ||
|
Даний етап характеризується завершенням в основному кількістю-жавного зростання банківської системи за рахунок: скорочення числа знову виникаючих банків та припинення діяльності ряду фінансово нестабільних банків при жорсткості критеріїв регулювання і ліцензування банківської діяльності, консолідації банківського капіталу шляхом злиття банків; перетворення дрібних банків в філії великих; концентрації активів банківської системи в найбільших банках; появи транснаціональних банківських та фінансово-промислових утворень. - Російські банки стали займати більш міцні позиції на оте-кількісний ринку корпоративних цінних паперів, витісняючи дрібні інвестиційні інститути. Одним з істотних ознак розглядається етапу з'явилася помітна активізація процесу виходу банків на світовий ринок синдикованих кредитів. Даний період характеризувався прискоренням формування системи інститутів колективного інвестування: траст-фондів, пенсійних фондів, страхових компаній і т.д. Кількість страхових компаній зросла на 1996 р. до трьох тисяч. У якості засновників страхових компаній стали виступати не тільки фінансові інститути, цо та нефінансові підприємства та ФПГ. Починаючи з 1996 р. кількість зареєстрованих страхових компаній почало скорочуватися. За даними Департаменту страхового нагляду Міністерства фінансів РФ, на початок 1998 р. в Державному реєстрі було зареєстровано 1920 страхових компаній. Скорочення числа страхових компаній, збільшення випадків відкликання ліцензій на право займатися страховою діяльністю за серйозні порушення в роботі були пов'язані з процесом банкрутств низки страхових організацій, невиконанням зобов'язань перед клієнтами, укладанням договорів зі страхування фінансових ризиків з потерпілими крах фінансовими пірамідами. Кризові явища на ринку страхових послуг були обумовлені також втратою колишніх позицій в економіці: попит на страхові послуги в сучасній Росії знизився приблизно в три рази в порівнянні з аналогічним показником до реформи. Сукупні інвестиційні можливості страхових компаній, як свідчать статистичні дані, були вкрай низькими. Так, сума надходжень страхових внесків до 1996 р. (у діючих цінах) становила 27400000000000 руб., величина страхових резервів станом на початок 1997 р. 8-9 трлн руб., величина власного капіталу 2,5-3 трлн руб. Загалом сукупний інвестиційний потенціал страхових організацій на початок 1997 р. оцінювався в 11 - 12 трлн руб., що еквівалентно середньому капіталу однієї американської компанії. Фінансові можливості і масштаби операцій вітчизняних і західних страхових компаній суттєво різнилися. Якщо в розвинених країнах частка страхових внесків у величині ВВП в 1997 р. становила 8-12%, то в Росії - близько 1%. Середній розмір страхової премії на 1 людину в рік в Японії дорівнював 4500 дол, в Швейцарії 3000, в США 2000, в той час як у нашій країні цей показник становив (станом на 1 квітня 1997 р.) 40 дол На початок 1998 р. статутний капітал у розмірі 1 млн деномінованих рублів мали близько 27% від загального числа страхових компаній. За оцінками фахівців Центрального економічного агентства, від однієї третини до половини страхових організацій'не володіли засобами для нарощування власного капіталу. В умовах низької фінансової потужності вітчизняних страховиків і відсутності у них можливостей приймати на себе обя -зательства по великим ризикам значні суми страхових внесків прямували в зарубіжні страхові компанії, формуючи один з каналів відтоку капіталу з російського фінансового ринку і ін-вестиционной сфери. Нерозвиненість добровільного страхування не дозволила страховим компаніям залучити кошти, що акумулюються у фізичних осіб, і стати провідним інституційним інвестором. У розглянутий період високими темпами розвивалися-державні пенсійні фонди (НПФ). Відповідно до Указу Президента РФ від 16 вересня 1992 р. № 1077 «Про недержавні пенсійні фонди» НПФ могли засновуватися підприємствами , установами, банками та іншими організаціями на правах юри-дических осіб. Діяльність НПФ, спрямована на соціальні цілі, представляла собою винятковий вид діяльності, пов'язаний з цільовим збором, обліком і акумулюванням пенсійних внесків, передачею активів керуючим компаніям, розподілом напів-ченного інвестиційного доходу та пенсійними виплатами учасникам фонду. НПФ та їх органи не мали права займатися комерційною діяльністю. Управління їх активами здійснювалося спе-зованих компаніями. При відсутності ліцензування кількість НПФ у 1995 р. досягло півтори тисячі. Тим часом До 1997 р. лише 300 фондів отримали ліцензії інспекції НПФ при Міністерстві праці та соціального розвитку. НПФ включали в себе дві групи: відкриті і корпоративні. Великі корпоративні фонди, засновані Онексімбанк, ЛУКойлом, Газпромом, банком «Менатеп», «Норільський нікель», стали відігравати помітну роль в інвестиціях ФПГ. Проте в цілому позиції НПФ на російському фінансовому ринку були незначні. У 1997 р. російські недержавні пенсійні фонди акумулювали, за різними оцінками, від 6,5 до 10 трлн неденомінованих рублів (для порівняння: активи банків на 1 січня 1997 становили 510трлнруб.). Їх роль у фінансово-кредитній системі була непорівнянна з тією, яку відіграють недержавні пенсійні фонди розвинених країн, що є найбільшими інвесторами. Так, за даними Сітібанку, в структурі фінансового ринку США нього-сударственние пенсійні фонди займають 26%, в той час як на взаємні фонди, брокерські фірми і банки припадає 16%. Інвестиційні фонди в розглянутий період були представлені в Росії трьома типами: чекові інвестиційні фонди, створені в період ваучерної приватизації, інвестиційні фонди, створені в період послечековой приватизації у формі від-критого акціонерного товариства (активами яких управляють уп-равлять компанії), пайові інвестиційні фонди без утворення юридичної особи. На 1 грудня 1996 з 600 фондів з реєстру було виключено 140 фондів, 90 з них ліквідовані шляхом приєднання, 50 перетворилися в інші структури. У наприкінці 1997 р. діяло близько 400 чекових та інвестиційних фондів, їх сукупні активи становили 1,5 млрд дол Інвестиційні фонди стали грати помітну роль в структурі російського ринку цінних паперів, опосередковуючи близько 30% його обороту. Шляхи подальшого розвитку чекових інвестиційних фондів були визначені Указом Президента РФ від 23 лютого 1998 р. № 143 «Про подальший розвиток діяльності інвестиційних фондів», відповідно до якого чекові інвестиційні фонди за своїм вибором могли перетворитися на відкриті акціонерні товариства, акціонерні інвестиційні фонди або пайові інвестиційні фонди. З червня 1998 р. почали діяти нормативні документи ФКЦБ, що регламентують ці перетворення. Даний етап характеризувався також появою нових форм інституційного інвестування, зокрема таких перспективних інвестиційних інститутів, як пайові інвестиційні фонди (ПІФи). Пайові інвестиційні фонди розглядаються як одна з найбільш динамічних та ефективних форм залучення заощаджень населення. За російським законодавством, ПІФи - це майнові комплекси без створення юридичної особи. Управління ними передається інвесторами юридичній особі - керуючої компанії. При цьому відповідно до Цивільного кодексу РФ (ст. 209) право власності на майновий комплекс не переходить до довери-тельному керуючому, а залишається за інвесторами - власниками інвестиційних паїв. Кожен інвестиційний пай надає своєму власникові однаковий обсяг прав. Будучи власниками майна, інвестори несуть ризик втрати, якщо вартість інвести-ційного паю зменшується, або отримують дохід при її зростанні. Освіта пайового інвестиційного фонду здійснюється по-засобом придбання інвесторами інвестиційних паїв, випу-щених керуючою компанією ПІФу. На відміну від інших цінних паперів інвестиційний пай не має номінальної вартості. Після первинного розміщення вартість інвестиційного паю визначається залежно від розміру капіталу фонду. У Росії створювалися ПІФи двох видів - відкриті та інтервальні, що розрізняються за ступенем ліквідності паїв. Відкриті фонди давали інвесторам право щоденних угод з купівлі і продажу, а інтервальні - у встановлені терміни, але не рідше одного разу на рік. Обмеження ліквідності в інтервальних фондах ком-компенсувати більш широкими у порівнянні з відкритими фондами інвестиційними можливостями. Так, активи відкритого пайового фонду могли становити грошові кошти, в тому числі на банківських рахунках і у вкладах, цінні папери, що мають визнану котирування (державні та корпоративні), в той час як інтервальні пайові фонди могли розміщувати свої кошти не тільки в перелічені вище активи, а й цінні папери, що не мають при-знанні котирування, нерухомість і майнові права на-мого. У 1997 р. в Росії було зареєстровано 18 пайових фондів, з них були діючими. Сукупна вартість активів всіх російських ПІФів становила 206 700 000 000 неденомінованих рублів. Основна частина пайовиків (70%) була представлена не приватними особами, а інституційними інвесторами. З 1997 по 1998 р. кількість пайових інвестиційних фондів збільшилася до 23, сумарна вартість чистих активів зросла у вісім разів. Разом з тим, незважаючи на певний прогрес, російські пайові інвес-тіціонние фонди помітно поступалися закордонним за кількістю наданих послуг і прибутковості. Так, фонди США, характери-зує високим рівнем спеціалізації, пропонують своїм клієнтам до 10 тис. продуктів і забезпечують прибутковість в 2-3 рази більшу, ніж банківські депозити. Російські пайові фонди розміщували свої ресурси в основному в три активу: державні цінні папери, корпоративні цінні папери і валюту. Рівень прибутковості, що перевищує прибутковість по банківських депозитах, пропонували лише фонди, що спеціалізуються на акціях. Новою формою інституційного інвестування з'явилися Об'єднані фонди банківського управління (ОФБУ), основи створення яких були закладені в липні 1997 р., інструкцією ЦБ РФ «Про порядок здійснення операцій довірчого управління і бухгалтерський цих операцій кредитними організаціями Російської Федерації». Завдяки використанню механізму довірчого управління, банківського досвіду роботи на фінансовому ринку і формування інвестиційного портфеля ОФБУ виступили серйозними конкурентами пайових інвестиційних фондів. Основними об'єктами їхніх вкладень з'явилися державні, муніципальні та корпоративні цінні папери, боргові зобов'язання російських і іноземних емітентів. Найважливіша відмінність ОФБУ від пайових інвестиційних фондів полягало в тому, що якщо в якості керуючого інвестиціями в Піфе виступала керуюча компанія, то стосовно ОФБУ цю роль виконував банк. Кредитна організація могла створювати кілька ОФБУ (за видами засновників довірчого управління, за видами керованого майна і т.д.). При цьому банк повинен був відповідати ряду вимог: мати власний капітал не менше 100 млн руб., валютну ліцензію, протягом останнього року працювати без збитків і дотримуватися нормативи відрахувань у фонди обов'язкового резервування. ОФБУ були орієнтовані як на великих корпоративних клієнтів, так і на фізичних осіб. Найбільш доступним для приватних вкладників видом цих структур були фонди банківського управління з невстановленим мінімальною межею вкладень. З осені 1997 р. Інституту фінансово-кредитної системи стали відчувати наростання негативного впливу низки внутрішніх і зовнішніх факторів. В умовах зниження прибутковості державних цінних паперів, загострення ситуації на світових фінансових ринках, що виразилися у відтоку міжнародного капіталу з країн з ринками, і подальшому падінні курсів корпора-тивних цінних паперів, відбулося істотне погіршення умов діяльності фінансово- кредитних структур всіх видів. Найбільш чутливими до развивающемуся кризи виявилися небанківські фінансово-кредитні інститути. Необхідно підкреслити, що якщо банки могли самостійно визначати свої інвестиційні переваги, слідуючи визначеною ними інвестиційній політиці, то такі організації, як недержавні пенсійні фонди і страхові компанії, повинні були слідувати нормативним документам, розпорядчим ним з метою захисту інтересів клієнтів мати резерви в надійних банках і вкладати кошти виключно у високонадійні фінансові інструменти, насамперед у ГКО-ОФЗ та інші державні цінні папери. Істотні фінансові труднощі в період кризи стали відчувати пайові інвестиційні фонди - вартість паїв знизилася до рівня, що існував рік тому. У 1997 р. прибутковість фондів державних облігацій коливалася від 7 до 17%, а фонди корпоративних облігацій були збиткові. Відповідно найбільше зниження вартості паїв чистих активів спостерігалося серед фондів, що спеціалізуються на роботі з корпоративними цінними паперами. У першій половині 1998 р. фінансові показники ПІФів продовжували погіршуватися. Так, в травні вартість паю по відкритому пайового фонду корпоративних цінних паперів знизилася на 45%, фонду «Добриня (керуюча компанія« Трійка - Діалог ») - на 51%. Події серпневої кризи р., що призвели до практично повної зупинки фінансових ринків, викликали різку зміну умов діяльності фінансово-кредитних інститутів. Криза завдала нищівного удару по системі колективного інвестування. Активи недержавних пенсійних фондів, страхових компаній були практично заморожені, а самі організації були позбавлені можливості заробляти кошти для свого існування. Так, НПФ, які мають право відповідно до закону витрачати на свої витрати не більше доходу, нарахованого на інвестовані ними накопичення учасників, позбулися засобів, необхідних для функціонування та виплати пенсій. Рішення про реструктуризацію ГКО, вкладення в які мали значну частку в сукупних активах інституційних ін-Вестор, мало неоднозначні наслідки для різних інститутів: якщо, наприклад, інтереси страхових організацій, виділених в особливу групу, були відносно враховані, то недержавні пенсійні фонди не увійшли до склад організацій, розрахунки з якими будуть проводитися в пріоритетному порядку, що поставило під сумнів саме існування системи НПФ. Серйозні збитки в результаті обвалу ринку цінних паперів понесли інвестиційні фонди. Погіршення можливостей функціонування інституційних інвесторів стало також наслідком зростання збитковості нефінансових підприємств і організацій, тенденції до зниження реальних грошових доходів і заощаджень населення, відсутності на фінансовому ринку надійних фондових інструментів. Істотно звузився страховий ринок Росії. Сума страхових внесків в 1998 р. в реальному обчисленні зменшилася на 37,6%. Скоротилося число страхових компаній, їх сукупний статутний капітал на кінець 1998 р. склав всього 6 млрд руб. Багато в чому це було пов'язано з необхідністю збільшення мінімального розміру статутного капіталу для знову створюваних і діючих страхових ор- ганізацій. Скорочення можливостей прибуткового вкладення коштів по-впливало на фінансове становище ОФБУ. Привабливість участі в ОФБУ визначається перспективою отримання більш високого прибутку, ніж по банківських депозитах, але при цьому зростає ризик втрати заощаджень. На відміну від депозитного договору, в якому банк зобов'язується повернути прийняті від вкладника грошові суми з нарахованими відсотками, при вкладенні коштів в ОФБУ ризик втрати коштів, у разі погіршення ситуації на ринку або неефективного управління, лягає на інвестора. Разом з тим відомо, що в умовах фінансової кризи банки практично втратили можливість прибутково вкладати кошти того, багато кредитних організації, які є довірчими керуючими ОФБУ, стали відчувати серйозні фінансові ності. Однак ОФБУ зберегли свої позиції на ринку колективного інвестування внаслідок певних переваг перед іншими інституційними інвесторами, наприклад У числі даних переваг можна відзначити, зокрема, більшу різноманітність об'єктів інвестування і меншу регламентацію діяльності, відносно низьку частку коштів, інвестованих в державні цінні папери (так як ОФБУ були орієнтовані на досягнення прибутковості, що перевищує прибутковість цінних паперів), значні вкладення в ліквідні акції. У результаті, якщо на 1 лютого 1998 число ОФБУ становило 74, а сума активів, що перебувають в їх управлінні, 422800000 руб., То на 1 грудня 1998 р. їх число досягло 131, а сума активів в управлінні 5, 3 млрд руб. У банківській сфері найбільш значні фінансові труднощі зазнали найбільші банки, що було пов'язано з їх ориента-цією на операції з державними цінними паперами, валютні операції, залучення коштів населення і ресурсів з міжнародного ринку капіталів. Разом з тим і в умовах фінансової кризи збереглося досить багато комерційних банків, які не увійшли в категорію проблемних. Так, свою стійкість і здатність до здійснення нормальної банківської роботи показав цілий ряд середніх банків, які обрали основним напрямком діяльності якісне обслуговування традиційної клієнтури, кредитування підприємств реального сектору під високоліквідні застави, роботу з ефективними інвестиційними проектами. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||