| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Міф 22 Корупцію перемогти неможливо | ||
|
Отже, соціальний капітал не може бути повноцінною заміною ефективного державі. З іншого боку, втручання держави в економіку в деяких випадках просто необхідно. Однак чим ширше державне присутність в економіці, тим більше потенціал для корупції. А повсюдна корупція - це не просто перерозподіл грошей в кишені чиновників, а вірний засіб уповільнення економічного зростання. Міждержавні дослідження показують: навіть з урахуванням двосторонньої причинно-наслідкового залежності (бідним країнам важче боротися з корупцією) негативний вплив корупції на зростання досить помітно. За оцінками економіста МВФ Пауло Мауро, якби в сучасній Росії вдалося знизити корупцію всього лише до рівня Греції чи Чехії, інвестиції збільшилися б на 4% ВВП, а темпи зростання ВВП - як мінімум на 0,5 процентного пункту в рік. А якби ми досягли рівня скандинавських країн, то ефект був би втричі більше. Причини негативного впливу корупції на зростання економіки очевидні. По-перше, корупція - це не просто податок на бізнес; корупція - це найгірший податок, що підштовхує економіку до непрозорості й неефективності. По-друге, корупція не дозволяє державі реалізовувати які б то не було соціально-економічні стратегії. Тому всі країни, так чи інакше, борються з корупцією. Однак успіхів досягають не всі. Особливо важко доводиться, якщо корупція вражає відразу кілька гілок влади і кілька рівнів бюрократичної ієрархії. Запорука успіху в цій боротьбі - невідворотність покарання для корупціонерів. Навіть якщо покарання передбачено жорстоке, але його застосування буде виборчим, то в корумпованій зверху донизу системі дуже велика ймовірність помилки - за хабар можна відкупитися від покарання самому, а ще й посадити конкурента. Крім того, якщо влада корумпована не лише на нижньому, а й на верхньому рівні, самі правила гри шикуються так, щоб відтворювати корупцію. Один з рецептів успіху в боротьбі з корупцією грунтується на нелегітимності корупційних операцій. На відміну від легальних контрактів взаємні зобов'язання сторін, що виникли при передачі хабара, не можуть бути виконані за допомогою суду. Як змусити чиновника виконати обіцяне після того, як він взяв гроші? І навпаки, якщо платити чиновнику вже після надання нелегальних благ, то який сенс взагалі платити? Виявляється, якщо існує загроза обману або навіть доносу, хабародавець і хабарник потрапляють у досить скрутне становище. Чим більше недовіри між учасниками таких угод, тим менше буде корупція. Саме тому в багатьох країнах інформатори захищені законом, причому не тільки в державному секторі, а й у приватному. В Акті Сарбейнса - Окслі, прийнятому в США в 2002 р., цілий розділ присвячений захисту корпоративних інсайдерів, «виносять сміття з хати». Дослідження корупційних угод з визначення вкрай скрутні. Тим примітніше стаття економістів Джона Макміллана і Пабло Зойдо про шефа Національної служби розвідки Перу Володимиро Леніні Монтесиноса Торреса. Монтесінос фактично управляв країною все 1990-і рр.. Ескадрони смерті і боротьба з тероризмом забрали за цей час близько 70 тисяч життів, його влада грунтувалася в першу чергу не на знищенні, а на підкупі політичних супротивників. На прикладі Чилі Монтесінос добре зрозумів небезпеку відплати за насильство і вважав за краще щомісяця витрачати мільйони бюджетних доларів на хабарі політикам, суддям, чиновникам і журналістам. Щоб забезпечити виконання обіцянок, отриманих в обмін на хабарі, Монтесінос не тільки брав розписки, а й знімав видачу хабарів на відео (плівки були згодом названі по імені автора - «владівідео»). Навіщо держава втручається в ринкову економіку Макміллан і Зойдо змогли проаналізувати розміри хабарів, які дозволяли Монтесиносу контролювати систему влади в країні, що мала всі зовнішні ознаки демократії (вибори, незалежна судова влада, незалежна преса і т. д.). Результати їхнього дослідження показують, які саме інститути Монтесінос вважав найбільш важливими. Хабарі рядовим суддям обчислювалися тисячами доларів, а керівникам судового корпусу, депутатам і прем'єр-міністрам - від $ 5000 до $ 20 000 в місяць. Зате власники телеканалів отримували сотні тисяч або навіть мільйони на місяць, газети обходилися на порядок дешевше. З точки зору Монтесиноса, повний контроль влади над телебаченням позбавляв опозицію найменших шансів на успіх. Наприклад, про прес-конференції одного з опозиціонерів він висловився так: «Якщо жоден з телеканалів не показав прес-конференцію, значить, її не було». За допомогою ЗМІ Монтесиносу вдалося створити феномен надпопулярного президента Фухіморі. В очах виборців Фухіморі уособлював економічне зростання і успіхи в боротьбі з тероризмом. Дійсно, Фухіморі вдалося знищити маоїстських повстанців з організації «Сяючий шлях», а темпи економічного зростання становили в середньому 4% на рік (у порівнянні зі спадом в 1,2% на рік у попередньому десятилітті). Однак якою ціною були досягнуті ці успіхи, суспільству стало ясно тільки після відходу Фухіморі. Ще один універсальний рецепт для боротьби з корупцією - це прозорість. Наприклад, в Уганді центральна влада змогла припинити розкрадання коштів на підтримку шкіл, розгорнувши потужну інформаційну кампанію, в рамках якої публікувалися дані про що приходять в кожен округ бюджетних коштах. Як показано в статті економістів Рітва Рейнікка і Якоба Свенссона, ця кампанія допомогла знизити розкрадання грошей на 60%. Особливо сильно корупція знизилася в округах з більш високою щільністю газетних кіосків. Для забезпечення прозорості в Росії необов'язково поширювати інформацію в газетах. Великим прогресом стане і публікація в Інтернеті всіх судових рішень і результатів тендерів з держзакупівель і, відповідно, покарання за невиконання цієї вимоги. Втім, перший крок у боротьбі з корупцією - це перестати брехати самим собі, що все нормально. Проблему корупції неможливо вирішити, якщо зробити вигляд, що її немає. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||