Головна |
« Попередня | Наступна » | |
З вітчизняного досвіду санування банків | ||
Найбільш часта помилка, зустрічалася в планах санації, - орієнтація на недостовірний бухгалтерський баланс. Як правило, укладачі планів більш ніж приблизно уявляли собі розміри дефіциту коштів у банків, а тому й пропонувалися ними практичні заходи не могли бути адекватними. Іншим поширеним недоліком планів був їх декларативний характер, тобто відсутність документів, які б підтверджували реальність запланованих заходів. З'ясувалися й інші важливі обставини. По-перше, навіть якщо план санації прийнятий, це не означає, що банк його виконає. По-третє, об'єктами обов'язкового санування розглядаються тільки банки 4-ї групи проблемності, тобто «Знаходяться в критичному фінансовому становищі» (відповідно до Вказівкою від 31 березня 2000 р. № 766). А це означає, що в багатьох з них збитки і дефіцит ресурсів так великі, що неможливо знайти інвесторів для їх оздоровлення. Видається за доцільне, щоб ЦБ підключався до санування в той момент, коли банки ще не ввійшли в стадію банкрутства. З цієї точки зору, можливо, більш перспективними для санування слід було б визнати банки 3-ї групи проблемне ™ - «відчувають серйозні фінансові труднощі». По-п'яте, гострою залишається проблема розбіжності інтересів банків і ЦБ, що відбивається і на успішності санаційних процедур. Нерідко сам банк або його власники не зацікавлені не тільки у введенні тимчасової адміністрації, але й у санації. Але й представники ЦБ, так чи інакше беруть участь у санації, повинні більше думати про те, щоб своїми діями не нашкодити банку. | ||
« Попередня | Наступна » | |
|