Тема 10 Макроекономіка і її структура
Макроекономіка (від грец. makros - великий + економіка) - найбільша форма господарської діяльності в масштабі країни, що включає всі основні сектора економіки.
У XX в. всі країни, які досягли сучасної стадії розвитку виробництва, включають три сектори національного господарства:
Сектор мікроекономіки.
Сектор корпоративної економіки.
Державний сектор.
Наочне уявлення про цю структуру дає рис. 1.
Рис. I. Структура макроекономіки
Всі три сектора можна ніяк ототожнювати. Бо в кожному з них різна економічна влада - власність на засоби виробництва та інші види економічних відносин.
У країнах Заходу трехзвенная структура макроекономіки виникла не відразу.
Спочатку (в ХУ-ХУ1 ст.) склалася односекторная економіка: в масштабі національного господарства виникла мікроекономіка.
Потім в кінці XIX - початку XX вв. макроекономіка стала включати два сектори: мікроекономіку і корпоративну економіку.
Нарешті, в середині XX в . склався високорозвинений третій - державний сектор макроекономіки.
Питається, чому в країнах Заходу, де малося високорозвинене ринкове господарство, було потрібно державне втручання в макроекономіку? Це питання становить зміст завдання пізнавального характеру.
Завдання 4.1. Чому в країнах Заходу виник державний сектор мак-роекономікі?
2. Особливості державного сектора
Державний сектор має дуже суттєві відмінності від усіх розглянутих нами секторів національного господарства - відмінності як в кількісному, так і в якісному відносинах (табл. 1).
Таблиця 1
Особливості державного сектора
Розглянемо ці особливості докладніше.
Тип спільної сумісної власності. Як відомо, загальне спільне привласнення, представлене у формі державної власності, якісно і кількісно відрізняється від приватного і загального пайової присвоєння (див. тему 2). Більше того, становлення державної власності часто проводиться шляхом націоналізації - переходу з приватної і спільної часткової власності у власність дер-ства - землі, підприємств, банків, транспорту та іншого майна.
Державна власність утворює основу функціонування державного сектора національного господарства.
Національний господарський комплекс і загальне поділ праці. Національна господарська цілісність базується на загальному (на-циональном) поділі праці, яке робить взаємозалежними всі великі сфери, галузі виробництва та економічні регіони країни .
Загальний економічний простір нації. Макроекономіка утворює єдиний економічний простір, який скріплюється загальної грошової системою. У такого простору є два «об'єднувача»: національний ринок і неринкова частина макроекономіки, де держава надає громадянам безкоштовні матеріальні блага та послуги.
Новий тип управління. Національній економіці потрібен якісно новий тип державного управління. Держава, будучи суб'єктом загальнонаціональної власності, використовує еко-номічного і позаекономічні (насильницькі) форми і методи регулювання господарських зв'язків. Його взаємини з суб'єктами економіки будуються переважно по вертикалі. Через них держава проводить активну економічну політику, використовуючи фінанси, кредит, бюджет та інші наявні в його розпорядженні засоби і важелі впливу на господарський розвиток країни.
Як і всякий вид господарської діяльності, державний сектор має свої плюси і мінуси. У зв'язку з цим виникає завдання порівняно достоїнств і недоліків державного сектора макроекономіки.
стійкість господарювання (завдяки підтримці держави);
прогноз перспектив господарювання згідно з державним планом і бюджету;
отримання державних замовлень і матеріальних засобів для технічного прогресу.
Недоліки державних підприємств виражаються в наступному:
держава сковує ініціативу працівників (при управлінні зверху);
тут обмежена свобода вибору господарських рішень;
недостатня матеріальна зацікавленість працівників у праці;
нездатність швидко відгукуватися на ринковий попит (через жорсткий плану).
Деякі недоліки державного сектора будуть визначені в подальшому.
3. Роль держави в запобіганні загроз національній економічній безпеці
Спочатку ми повинні з'ясувати, в чому полягають загрози національній економічній безпеки.
Загроза національній економічній безпеці - це те, що
підриває виживання її населення. Маються на увазі сили і фактори, що протидіють державної економічної політики, що проводиться в загальнонаціональних інтересах .
Про ступінь загрози національній безпеці прийнято судити за особливим індексом (кількісним показником) виживаності.
До 2000 р. за індексом виживаності, заснованому на 10-бальних оцінках, країни сильно різнилися:
в західних країнах - 3-4 бали;
в Росії - 1,4 бали;
в бідуючих африканських країнах - 1,3 бала.
Загальний показник виживаності узагальнює дані 24 (окремих) показників економічної безпеки. Ці показники стосуються, зокрема:
незабезпеченості населення продовольством за рахунок національного виробництва;
дуже недостатнього забезпечення людей ліками та медичним препаратами;
надмірно високого зростання цін;
масового безробіття і ін
У 90-х рр.. минулого століття з 24 показників економічної безпеки Росії 2/3 досягли кризового стану.
Важливим сигналом економічної безпеки служать дані про зниження економічних показників країни нижче їх граничного порогового значення, що визначається міжнародними організаціями. Саме таке положення склалося в 90-х рр.. в Росії (табл. 2).
Таблиця 2
Показники економічної небезпеки в Росії в 90-х рр.. XX в.
Про економічну небезпеки в Росії під час сучасного світової фінансової кризи йдеться в темі 14.
Щоб своєчасно виявляти загрозу економічній безпеці, державні органи повинні проводити моніторинг (від лат. monitor - застережливий) - систему спостережень за ходом економічного розвитку країни.
4. Показники макроекономіки та національні рахунки
Зростання національного багатства в умовах другої стадії виробництва вимірювався за допомогою показників, що відбивали збільшення масштабів розвитку тільки матеріального виробництва. Для цього застосовувався показник сукупного суспільного продукту. Він включав всі вироби матеріального виробництва, створені за певний період (звичайно за рік).
Абсолютно новий тип показників відображає стан національного господарства сучасного суспільства. Про це свідчить, наприклад, той факт, що в 90-х рр.. у сфері послуг у високорозвинених країнах було створено приблизно 2/3 всієї нової вартості.
Вихідним для макроекономічних вимірювань нині є показник валової (загальної) вартості всієї продукції. Вона дорівнює сумі продажів всіх товарів і послуг. Цю сукупність поділяють на два види продукції:
проміжну (вона надходить на кожну фірму з боку тих підприємств, які виробляють сировину, матеріали, комплектуючі вироби);
Оскільки проміжні вироби повторно підсумовуються на
кожної технологічної стадії - виготовлення готової продукції, їх віднімають з валової вартості. Так утворюється головний макроекономічний показник - валовий національний продукт.
Валовий національний продукт (ВНП) - це сукупна ринкова вартість усіх кінцевих продуктів, які створені, розподіляються і використовуються в національному господарстві протягом року.
В показник ВНП входить чистий експорт (різниця між вартістю вивезених з країн товарів і вартістю ввезених товарів). Однак у різних країнах питома вага зовнішньоторговельної діяльності неоднаковий. Тому для міжнародних зіставлень ступеня розвиненості економіки застосовується показник валового внутрішнього продукту (ВВП). Він являє собою валовий національний продукт за вирахуванням сальдо (від італ. saldo - розрахунок, залишок) платіжного балансу (різницю між вартістю експорту та імпорту). У цьому показнику враховуються кінцеві результати економічної діяльності тільки всередині кожної країни.
У практиці міжнародних зіставлень рівня економіки різних країн застосовується, природно, показник ВВП, який не враховує різницю обсягів експорту та імпорту.
На базі показників валового національного продукту і валового внутрішнього продукту визначається важливий для економіки країни показник - національний дохід.
Національний дохід - це сукупність доходів всіх учасників сфер матеріального виробництва і нематеріальних послуг.
Отже, ми розглянули макроекономічні показники, за допомогою яких вдалося організувати національне рахівництво.
Оскільки держава стала регулювати макроекономіку, то йому знадобилося ввести своєрідну національну бухгалтерію - вести облік грошових коштів і матеріальних цінностей з дотриманням певних правил і форм документації, заносити відповідні відомості до бухгалтерські рахунки.
Один з принципів бухгалтерського обліку - ведення подвійного запису в бухгалтерському балансі (від фр. balance - ваги). В одній половині бухгалтерських рахунків записують доходи, а в прямо протилежною - витрати. Іншим принципом є рівність доходів і витрат.
Всеохоплюючий облік в масштабі всієї країни здійснюється у вигляді національних рахунків . Національні рахунки - це система взаємопов'язаних макроекономічних показників, які характеризують виробництво, розподіл і використання ВНП і національного доходу.
У національних рахунках узагальнена інформація про економічні операціях господарських одиниць з чотирьох секторах. Для цього застосовуються агреговані показники . агрегованих - узагальнювати якісь однорідні показники з метою отримання більш загальних показників - можуть:
«підприємства» - підприємства, організації або установи, які засновані на комерційних засадах;
«домашні господарства» - населення як споживач, а також некомерційні організації (профспілки, благодійні товариства, аматорські спортивні асоціації, приватні некомерційні школи, лікарні, вузи);
«державні установи» - державний апарат (адміністрація, армія, поліція, працівники судочинства); установи науки, культури, освіти та охорони здоров'я;
«зарубіжні країни» - те, що знаходиться за межами національного господарства.
Ефективне використання національних рахунків дозволяє го-сударству домагатися нормального стану національної економіки.