| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3.1. ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК І ЙОГО ФУНКЦІЇ | ||
|
Перші центральні банки виникли більше 300 років тому. Першим емісійним банком вважається створений в 1694 р. Банк Англії, оскільки він першим почав випускати банкноти і враховувати комерційні векселі. Повсюдне поширення і сучасне значення центральні банки отримали тільки в XX столітті. На Міжнародній фінансовій конференції, що проходила в Брюсселі в 1920 р., зазначалося: «У країнах, де не існує центрального емісійного банку, його слід створити». Більше того: «Банки, особливо емісійний банк, потрібно звільнити від політичного тиску, вони повинні управлятися на принципах розумних фінансів». Спочатку банки верхнього рівня називалися емісійними і утворювалися як акціонерні компанії, наділені особливими повноваженнями. Терміном «Центральний банк» називався найбільший банк, що знаходиться в самому центрі банківської системи. Потім подібні банки поступово монополізували деякі специфічні функції і на певному етапі розвитку держави їх націонал-зірованним. При цьому акціонерний статус центральних банків у ряді країн зберігся. Наприклад, капітал Банку Італії належить банкам і страховим компаніям, капітал Федеральної резервної системи (ФРС) США належить банкам-членам ФРС. Центральні банки можуть мати змішану форму власності на капітал, коли частина капіталу центрального банку належить державі, а частина знаходиться в руках юридичних та / або фізичних осіб. Так, наприклад, 55% капіталу Банку Японії належить державі, а 45% - приватним особам; в Австрії 50% капіталу належить державі, а 50% - власність фізичних та юридичних осіб-резидентів. У більшості випадків капітал центрального банку повністю належить державі (Банк Англії, Франції, Данії, Росії та ін.) Виділившись з числа комерційних банків значними розмірами капіталу і великими обсягами проведених операцій, центральні банки втратили свої позиції, поступившись лідерством у цій сфері комерційним банкам. Їх функції та методи впливу на фінан - ву систему модифікувалися, а ступінь впливу на стан грошово-кредитної системи країни незмірно зросла. При цьому ступінь впливу центрального банку на формування грошово-кредитної системи в різних країнах неоднакова і залежить від ступенів свободи, якими володіє центральний банк і його керівництво. Найчастіше центральний банк підзвітний безпосередньо законо-давальному органу влади країни або утвореної останнім спеці-альної банківської комісії. Керуючий центральним банком не входить в уряд, і його призначення на посаду не збігається по термінах з формуванням нового кабінету міністрів. Найбільш залежними від державних органів є центральні банки Франції та Італії, де законодавчо закріплено право уряду на втручання в діяльність центральних банків. У законодавствах Великобританії, Японії, Швеції, Нідерландів чітко встановлено право державних органів скасовувати рішення центрального банку, а також інструктувати його. Найбільш незалежні центральні банки Німеччини та Швеції. У законодавстві цих країн відсутні норми, що дозволяють уряду втручатися в грошово-кредитну політику, що проводиться центральним банком. Таким чином, рівень відносної незалежності центральних банків можна охарактеризувати наступним чином. Банк Англії займає проміжне місце між Бундесбанком (ФРН) як максимально впливовим і незалежною установою та Банком Франції, перебуваючи-дящімся в повній залежності від уряду. У Фінляндії цент-ральний банк традиційно замкнутий на законодавчу владу, грає впливову роль і виступає постачальником вищих державних діячів. В Італії роль центрального банку підвищується за рахунок стабільності його керівництва на тлі постійної зміни урядів. Оскільки уряд, як правило, стурбоване насамперед короткостроковими і середньостроковими цілями - перемогою на чергових виборах, думкою виборців і т. д., то діяльність уряду може вступати в протиріччя з довгостроковими інтересами государ-ства. У цих умовах незалежний центральний банк забезпечує ста-нестабільність економічного розвитку. Разом з тим незалежність цент-рального банку має свої межі. Це пов'язано з тим, що між центральним банком і урядом не повинно бути принципових протиріч, оскільки тоді економічна політика була б неефективною. Принципове значення має чітке розмежування державних фінансів і банківської системи, тобто обмеження можливостей уряду користуватися засобами центрального банку. У багатьох країнах пряме кредитування уряду практично відсутня (США, Канада, Японія, Великобританія, Швеція, Швейцарія) або законодавчо обмежена (ФРН, Франція, Нідерланди). У Законі про Австрійському Національному Банку (1984 р.) записано, що органи влади можуть позичати кошти у центрального банку тільки під стовідсоткове забезпечення золотом і іноземною валютою. Єдиний виняток - облік короткострокових казначейських сертифікатів для надання допомоги уряду в управлінні наявними ресурсами, причому тільки за особливою прохання міністра фінансів в межах 5% доходу бюджету від податків. Державний борг може перебувати в руках центрального бан-ка, приватного сектора (компаній і підприємств), населення. При цьому центральний банк, як правило, вирішальної ролі не грає, так як не має відповідних коштів. Уряд зацікавлений у розміщенні державного боргу в центральному банку, щоб не впливати негативно на ліквідність банківської системи, не позбавляти приватний сектор позикових ресурсів, не підвищувати відсоткових ставок. Однак з іншого боку, у випадку досить великого державного боргу, ліквідність економіки опосередковано змінюється і надмірні запозичення можуть викликати структурні дисбаланси. При вузькості національних ринків капіталів або в тактичних цілях запозичення можуть здійснюватися за кордоном. Опції центрального банку протягом багатьох десятиліть досить постійні. Це: емісійний банк, за яким закріплена монополія грошової емісії; банк уряду: виконання бюджету і управління державним боргом; банк банків: розрахунковий центр, кредитор останньої інстанції; провідник грошово-кредитної і валютної політики; орган нагляду за банками і фінансовими ринками. Разом з тим значення функції емісійної монополії і розрахункового центру знижується у зв'язку з модифікацією грошового обігу і впровадженням електронних грошових систем. З іншого боку, і банківський нагляд може бути покладено на спеціальні органи, а не на центральний банк. Тому ключовою залишається функція провідника грошово-кредитної політики держави, причому нове розуміння економічних процесів закономірно обумовлює орієнтацію на стабілізацію у все більш тісній ув'язці з загальною економічною політикою. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||