4.2. Управління оборотними активами
Виділяють наступні укрупнені компоненти оборотних активів, що мають значення в системі фінансового менеджменту: виробничі запаси, дебіторську заборгованість, грошові кошти та їх еквіваленти. Як і відносно інших об'єктів управління, що входять в сферу інтересів фінансового менеджера, мова йде не про предметно-вещностном складі оборотних активів, а про політику оптимального управління вкладеннями в ці активи . Розглянемо послідовно особливості управління окремими елементами оборотних активів.
Виробничі запаси. У системі управління фінансами цей об'єкт розуміється в більш широкому аспекті, ніж просто сировину і матеріали, необхідні для виробничого процесу. До нього також відносяться незавершене виробництво, готова продукція, товари для перепродажу та ін Для фінансових менеджерів і аналітиків предметно-речове-стная природа запасів не має особливого значення; важлива лише загальна сума грошових коштів, «відмерлого» в запасах протягом технологічного (виробничого) циклу; саме тому можна об'єднати ці на перший погляд різнорідні активи в одну групу.
Управління запасами має величезне значення як у техно-логічному, так і у фінансовому аспекті. З позиції управління фінансами підприємства запаси - це іммобілізовані средст-ва , тобто кошти, у відомому сенсі абстрактні з обороту. Зрозуміло, що без такої вимушеної іммобілізації не обійтися, однак цілком природно бажання мінімізувати викликані цим процесом непрямі втрати, з певною часткою умовності чисельно рівні доходу, який можна було б отримати, інвестувавши відповідну суму в якийсь альтернативний проект (наприклад, альтернативою «омертвіння» коштів в запасах є розміщення деякої їх частини в банку під відсотки або придбання ліквідних цінних паперів). До речі, ці непрямі втрати за певних обставин можуть стати і прямими. Дослідження показують, що при вимушеній реалізації активів, наприклад у випадку банкрутства компанії, багато оборотні кошти «раптом» попа-дають в розряд неліквідів, а виручена за них сума може бути набагато нижче облікової вартості.
Формалізація політики управління запасами вимагає відповіді на наступні питання: (а) чи можна в принципі оптимізувати політику управління величиною запасів; (б) який обсяг запасів є мінімально необхідним; (в) коли слід замовляти чергову партію запасів; (г) який повинен бути оптимальний обсяг замовляється партії?
Відповіді на всі ці питання даються в теорії управління запасами. Зокрема, показано, що при деяких обмеженнях і передумовах можна розрахувати розмір оптимальної партії замовлення (Economic Order Quantity, EOQ); відповідна формула має вид:
Дебіторська заборгованість. На відміну від виробничих них запасів і незавершеного виробництва, які досить статичні, не можуть бути різко змінені, оскільки в значній мірі визначаються суттю технологічного процесу, дебіторська заборгованість являє собою досить варіабельний і динамічний елемент оборотних коштів, істотно залежить від прийнятої в компанії політики щодо покупців продукції. Оскільки дебіторська заборгованість являє собою іммобілізацію власних оборотних коштів, тобто в принципі вона невигідна підприємству, тому з очевидністю напрошується висновок про її максимально можливе скорочення. Теоретично дебіторська заборгованість може бути зведена до мінімуму, проте цього не відбувається з багатьох причин, в тому числі й з причини конкуренції.
З позиції відшкодування вартості поставленої продукції продаж може бути виконана одним з трьох способів: (а) передоплата (товар оплачується повністю або частково до передачі його продавцем), (б) оплата за готівковий розрахунок (товар оплачується повністю в момент передачі товару, тобто відбувається як би обмін товару на гроші), (в) оплата в кре-дит (товар оплачується через певний час після його передачі покупцю). У ринковій економіці саме останній спосіб є основним і здійснюється зазвичай у вигляді безготівкових розрахунків, основними формами яких є платіжне доручення, акредитив, розрахунки по інкасо і розрахунковий чек . Остання схема найбільш невигідна продавцю, оскільки йому доводиться кредитувати покупця, однак саме вона є основною в системі розрахунків за поставлену продукцію. При оплаті з відстрочкою платежу якраз і виникає дебіторська заборгованість за товарними операціями як природний елемент подібної загальноприйнятої системи розрахунків.
Виробляючи політику кредитування покупців своєї продукції, підприємство має визначитися по наступних ключових питань:
термін надання кредиту (найчастіше в компанії існує кілька типових договорів, які передбачають граничний термін оплати продукції);
стандарти кредитоспроможності (критерії, за якими постачальник визначає фінансову спроможність покупця і що випливають звідси можливі варіанти оплати);
система створення резервів по сумнівних боргах (передбачається, що , як би не була налагоджена система роботи з дебіторами, завжди існує ризик неотримання платежу, хоча б по форс-мажорних обставин; тому виходячи з принципу обережності необхідно заздалегідь створювати резерв на втрати у зв'язку з неспроможністю покупця);
система надаваних знижок (у ринковій економіці є звичайною практика надання знижок у разі обумовленого і досить короткого періоду оплати поставленої продукції).
Ефективна система встановлення взаємин з покупцями має на увазі: (а) якісний відбір клієнтів, яким можна надавати кредит ; (б) визначення оптимальних умов кредитування; (в) чітку процедуру пред'явлення претензій; (г) контроль за тим, як клієнти ис-виконується умови договорів.
Як би не була ефективна система відбору покупців, в ході взаємодії з ними не виключаються усілякі накладки, тому підприємство змушене організовувати деяку систему контролю за виконанням покупцями платіжної дисципліни. Ця система, яка називається системою адміністрування взаємовідносин з покупцями, має на увазі: (а) регулярний моніторинг дебіторів за видами продукції, обсягом заборгованості, термінами погашення та ін; (б) мінімізацію часових інтервалів Між моментами завершення робіт, відвантаження продукції, пред'явлення платіжних документів; (в) направлення платіжних документів з належним адресами; (г) акуратне розгляд запитів клієнтів про умови оплати; (д) чітку процедуру оплати рахунків та отримання платежів.
Грошові кошти. В умовах ринкової економіки значимість грошових коштів та їх еквівалентів визначається наступними причинами: рутинність (необхідність грошового забезпечення поточних операцій), обережність (необхідність погашення непередбачених платежів), спекулятивність (можливість участі в заздалегідь непередбаченому вигідному проекті). Система ефективного управління грошовими коштами передбачає виділення чотирьох великих блоків процедур, що вимагають певної уваги фінансового менеджера: (а) розрахунок фінансового циклу; (б) аналіз руху грошових коштів, (в) прогнозування грошових потоків, (г) визначення оптимального рівня грошових коштів.
Розрахунок фінансового циклу. Раніше було розглянуто поняття тривалості операційного циклу 0 () С як показника, що характеризує тривалість періоду в середньому, протягом якого грошові кошти «омертвлені» у негрошових оборотних активах. Це - оцінка насамперед ефективності виробничої і комерційної діяльності. Що стосується фінансової діяльності, одним з головних елементів якої є здатність підприємства своєчасно розраховуватися за своїми зобов'язаннями, то для оцінки її ефективності більш придатний показник тривалості фінансового циклу, чисельно рівний довжині временнсго інтервалу (в середньому) між відтоком грошових коштів у зв'язку із здійсненням поточної виробничої діяльності та їх припливом як результатом виробничо-фінансової діяльності:
Аналіз руху грошових коштів. Смислове навантаження цього блоку визначається насамперед тим обставиною, що з позиції контролю і оцінки ефективності функціонування підприємства необхідно мати уявлення про те, які види діяльності генерують основний обсяг грошових надходжень і відтоків. Аналіз руху грошових коштів дозволяє визначити сальдо грошового потоку в результаті поточної, інвестиційної та фінансової діяльності. Найбільш поширений в аналізі так званий прямий метод, що припускає ідентифікацію всіх операцій, які зачіпають дебет грошових рахунків (приплив грошових коштів) і кредит грошових рахунків (відтік грошових коштів). Ідентифікація відповідних проводок в системі бухгалтерського обліку забезпечує крім іншого угруповання відтоків і притоків грошових коштів по найважливіших видах діяльності (поточна, інвестиційна , фінансова).
Прогнозування грошових потоків. Смислове навантаження цього блоку визначається тією обставиною, що багато рішень фінансового характеру, наприклад інвестиції та виплата дивідендів, нерідко припускають одноразові відтоки великих обсягів грошових коштів, які повинні бути своєчасно накопичені. Прогнозування грошових потоків є неодмінним атрибутом бізнес-планування і взагалі взаємин з потенційним і (або) стратегічним інвестором.
Стандартна послідовність процедур методики про-прогнозування грошових потоків у певному періоді ви-дивиться таким чином: прогнозування грошових посту-Плен; прогнозування відтоків грошових коштів; розрахунок чистого грошового потоку (надлишок / нестача); визначення сукупної потреби в довгостроковому (короткостроковому) фі-нансування.
Визначення оптимального рівня грошових коштів. Смислове навантаження останнього блоку визначається необхідністю знаходження компромісу між, з одного боку, бажанням убезпечити себе від ситуацій хронічного браку коштів і, з іншого боку, бажанням вкласти вільні кошти в якусь справу з метою отримання додаткового доходу. У світовій практиці розроблені методи оптимізації залишку грошових коштів, в основі яких закладені ті ж ідеї, що і в методах оптимізації виробничих запасів. Найбільшу популярність отримали моделі Баумоля, Міллера - Орра, Стоуна та імітаційне моделювання за методом Монте-Карло [Ковальов, 1999]. Суть даних моделей полягає в тому , щоб дати рекомендації про коридор варіювання залишку грошових коштів, вихід за межі якого передбачає або конвертацію грошових коштів у ліквідні цінні папери, або зворотну процедуру.
Еквіваленти грошових коштів. Цим терміном описуються ліквідні ринкові цінні папери, які з мінімальним тимчасовим лагом можуть бути трансформовані в грошові кошти. «Живі» гроші потрібні будь-якому підприємству; разом з тим, оскільки перераховані вище моделі оптимізації залишку грошових коштів досить теоретізірова-ни, на практиці зазвичай керуються здоровим глуздом, вибираючи, яку частину мобільних активів тримати на розрахунковому рахунку, а яку тимчасово розмістити в цінних паперах. В результаті такої політики у підприємства на балансі формуються короткострокові фінансові вкладення.
Будь найскладніша фінансова операція являє собою комбінацію двох елементарних дій - інвестування-вання і запозичення, причому ефективність операції оце-ється процентною ставкою. Інвестування означає вкладення коштів в надії в майбутньому отримати достатній грошовий потік; запозичення - залучення коштів з наміром вигідно вкласти їх у відомий проект, за рахунок якого в майбутньому вдасться розплатитися з кредитором. Найчастіше подібні операції розтягнуті в часі, тобто поширюються на кілька оазисного інтервалів.
Грошові ресурси, що беруть участь в будь-якої фінансової операції, мають тимчасову цінність, сенс якої може бути виражений наступною сентенцією : грошова одиниця, наявна в розпорядженні інвестора в даний момент часу, більш краща, ніж та ж сама грошова одиниця, але очікуваних до одержання в деякому майбутньому. В принципі можливі відхилення від сформульованого правила, однак вони носять досить абстрактний характер (в якості приклад можна навести ситуацію, коли доступна процентна ставка дорівнює нулю). Причина очевидна - гроші повинні постійно множитися, тобто генерувати дохід.
Вкладаючи гроші в деяку цінний папір, інвестор вважає, що вихідна інвестиція окупиться подальшими надходженнями (відсотки, дивіденди). Таким чином, з фінансовим активом уособлюється розподілений у часі грошовий потік {IС, СF1, СF2 СFn}, що складається з вихідної
інвестиції (IС), тобто витрат на покупку цінного паперу, і деяких доходів (СFk), що генеруються нею надалі через рівні базисні інтервали. Очевидно, що з формального боку операція вигідна, якщо, принаймні, сума доходів з урахуванням фактору часу перевершує величину інвестиції.
Оскільки окремі елементи грошового потоку не співставні між собою через тимчасової цінності грошей, тобто просте підсумовування елементів потоку неможливо, застосовують спеціальні операції - нарощування і дисконтування. У першому випадку всі елементи грошового потоку приводяться до кінця фінансової операції, в другому - до її початку. В обох випадках використовується схема складних відсотків, що припускає капіталізацію відсотків (див. рис. 4.1).
Рис. 4.1. Логіка операцій нарощення і дисконтування
Операція нарощення покликана відповісти на питання: яку суму І вдасться отримати через до базисних періодів при інвестуванні суми Р під процентну ставку г; операція дисконтування відповідає на питання: чому еквівалентна сума Р, очікувана до одержання через до базисних періодів, якщо прийнятна прибутковість фінансової операції рав -на м. Відповіді на поставлені питання знаходяться за допомогою наступних формул:
У першій ситуації ціна активу, на думку інвестора, занижена, тому актив доцільно купити; в другій - ціна завищена, актив потрібно продавати. Таким чином, в основі рішення про купівлю / продаж фінансового активу лежить уміння оцінювати його внутрішню вартість. Для цієї щілини застосовується модель Вільямса, в основі якої закладена ідея дисконтування очікуваних надходжень за прийнятною ставкою дисконтування. За допомогою цієї моделі розраховують наведену, або дисконтовану, вартість надходжень (РV), яка і буде давати суб'єктивну оцінку теоретичної вартості активу:
Таким чином, інвестор оцінює значення вихідних параметрів для останнього рівняння, знаходить значення r і порівнює його з влаштовує запити інвестора нормою прибутку. У тому випадку, якщо цінний папір «обіцяє» прибутковість, що перевищує прийнятну норму прибутку, вона є привабливим об'єктом інвестування.
У наведеній послідовності дій мова йшла тільки про прибутковість активу. На практиці оцінки прибутковості розглядаються в комплексі з оцінками ризику. Принципи управління портфелями цінних паперів викладені в спеціальній літературі.