| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2.4. Найважливіші інтеграційні структури сучасності | ||
|
Насамперед, це надходження в країну прямих іноземних інвестицій, які дозволяють за рахунок нової техніки і передових технологій збільшити обсяг виробництва продукції. Інтеграція сприяє підтримці конкурентоспроможних галузей національної промисловості, які отримують можливість виходу з національного ринку на більш широкий регіональний ринок. Об'єднання держав сприяє підвищенню темпів розвитку економіки менш розвинених країн-учасниць за рахунок використання капіталів, технологій, ринкового досвіду більш розвинених учасників угруповання. Найбільш повно ці цілі інтеграції проявляються в рамках ЄС після вступу до неї нових членів з числа держав Центральної та Східної Європи, колишніх соціалістичних країн. Інтеграційні угруповання посилюють позиції об'єднаних держав у рамках великих наднаціональних об'єднань, наприклад СОТ. Регіональні та субрегіональні об'єднання країн дозволяють їм зберегти конкурентоспроможність національних економік і спільно протистояти глобальній конкуренції. При створенні інтеграційних об'єднань велике значення для країн мають не тільки економічні переваги, але і зміцнення взаємодії в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях, розширення співробітництва в цих сферах. Особливо це характерно для країн Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Узагальнюючи переваги об'єднання країн в інтеграційні угруповання, можна відзначити, що участь країн у подібних об'єднаннях забезпечує підприємцям цих країн більш широкий доступ до фінансових, трудових, матеріальних ресурсів, до новітніх технологій. У них з'являється можливість оперувати на більш широкому загальному ринковому просторі. Створюються привілейовані умови для фірм країн-учасниць, певною мірою захищають їх від конкуренції з боку фірм третіх країн. Країнами-учасницями спільно вирішуються соціально-економічні, науково-технічні, енергетичні, екологічні та інші проблеми (наприклад, зниження безробіття, охорона праці, вирівнювання умов розвитку окремих регіонів, досягнення сталого економічного зростання і т. п.). Регіональні інтеграційні об'єднання з'явилися в середині XX в. і в даний час їх налічується більше 60. Найбільш розвиненою інтеграційної угрупованням є Європейський союз (ЄС). В даний час учасниками ЄС є 25 держав Західної, Центральної та Східної Європи. Виникнення і розвиток Європейського союзу пройшло всі етапи інтеграції, послідовно переходячи до все більш високих типам угруповань. На етапі Зони вільної тор-гівлі (1958-1966 рр..) Були скасовані мита і всі кількісні обмеження на шляху руху товарів усередині співтовариства, введений загальний митний тариф і прийнята єдина торгова політика щодо третіх країн; крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика. На етапі Митного союзу (1968-1986 рр..) Загальна аграрна політика доповнилася єдиною політикою в галузі досліджень і технологічного розвитку та у сфері охорони навколишнього середовища. До цього часу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введено спільне плавання валют деяких країн - членів ЄС, так звана європейська «валютна змія», а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система, що застосовує єдину розрахункову одиницю - ЕКЮ. На етапі Спільного ринку (1987-1992 рр..) Були введені вільний рух між країнами факторів виробництва (капіталу і робочої сили), свобода створення філій на території ЄС і вільна торгівля послугами між країнами-учасницями. Були досягнуті «4 свободи» - вільне переміщення усередині ЄС товарів, послуг, капіталів і робочої сили. У цей же період країни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в енергетиці, транспорті, питаннях соціального та регіонального розвитку. Етап Економічного союзу почався з 1993 р. і триває по теперішній час. Він веде свій початок з підписання в 1992 р. в голландському місті Маастрихті договору про формування економічного і валютного союзу (набрав чинності з 1 жовтня 1993 р.). Цей етап характеризується посиленням інтеграції в економічній і політичній сферах, розвитком валютного союзу. Реалізуючи Маастрихтський договір, в 1999 р. в ЄС було створено єдиний центр фор-мування валютної та грошово-кредитної політики і почався поступовий перехід на єдину грошову одиницю (євро). З січня 1999 року євро з'явилися в обігу в безготівкових розрахунках паралельно з національними валютами, а з 2003 р. - у готівковій формі. При цьому поняття «Єв-ропейское союз» (ЄС) і «Європейський валютний союз» (ЄВС) не є синонімами. ЄВС діє всередині ЄС і має свої критерії для вступників країн: 1) рівень інфляції в країні не повинен перевищувати 1,5%; 2) дефіцит у бюджеті не повинен бути більше 3% ВВП, а державний борг - не більше 60% річного обсягу ВВП; 3) процентні ставки в країні не повинні більш ніж на 2 процентних пункти перевищувати рівень ставок, середніх для країн з найбільш низькими темпами інфляції; 4) протягом двох останніх років перед вступом в ЄВС національна валюта має девальвироваться. Цим критеріям не відповідають показники нових членів ЄС - східноєвропейських країн і Балтії. Тому, ставши членами ЄС, вони поки не прийняті в ЄВС. Станом економіки ближче всіх до вступу у валютний союз знаходяться прибалтійські країни. Великобританія поки утримується від вступу в ЄВС, хоча і є повноправним членом ЄС. При цьому вона не виключає свого приєднання до ЄВС, якщо європейська валюта надійно себе зарекомендує на практиці. Подальший розвиток ЄС може рухатися в напрямку політичного союзу, однак цей механізм поки не відпрацьований. Передумовою створення такого союзу може стати прийняття єдиної Європейської конституції, яка поки зустрічає протидію в деяких країнах ЄС. Інституційний механізм управління інтеграційними процесами в ЄС заснований на системі управління, що включає як елементи національного державного регулювання, так і міждержавні органи. Вищим законодавчим органом ЄС є Рада міністрів держав ЄС, виконавчий орган - Комісія європейських співтовариств, контролюючий орган - Європарламент, найвищим судовим органом є Європейський суд. Реалізація інтеграційних процесів в рамках ЄС зробила позитивний вплив на економіку держав-учасниць та активізувала процеси інтернаціоналізації в багатьох регіонах світу. НАФТА поширюється на величезну територію з населенням понад 400 млн. чоловік і потужним економічним потенціалом, насамперед це промисловість США. Високий рівень індустріалізації в регіоні призвів до того, що важливе місце в НАФТА займають питання охорони навколишнього середовища. На тристоронній основі створюються структури, які відстежують на території країн-учасниць відповідність діючих виробництв встановленим екологічн-ським вимогам. У другій половині XX в. інтерес до регіональної інтеграції стали проявляти розвиваються. У цих країн були свої специфічні цілі для створення інтеграційних об'єднань. Насамперед, вони розглядали інтеграцію як засіб, за допомогою якого вони зможуть провести індустріалізацію, прискорити економічне зростання, оптимізувати структуру національної економіки, послабити залежність колишніх колоній від своїх метрополій, змінити положення країни в системі міжнародного поділу праці. При створенні інтеграційних об'єднань молоді держави бажали подолати однобічність свого сировинного експорту і досягти диверсифікації зовнішньоекономічної діяльності, послабити залежність від промислово розвинених країн. Однак минулі роки показали, що процес інтеграції в країнах, що розвиваються йде вкрай повільно. Це пояснювалося цілим комплексом внутрішніх і зовнішніх причин. Для здійснення спільних проектів країнам бракує фінансових ресурсів, позначаються відмінності в економічній стратегії окремих учасників угруповань. Не сприяє інтеграції сировинна або сільськогосподарська монокультурність національних економік, низький рівень розвитку продуктивних сил, недостатній розвиток інфраструктури. Діють такі зовнішні фактори, як фінансова залежність від промислово розвинутих країн, тиск міжнародних корпорацій, політична нестабільність в регіоні. Сформований рівень взаємних економічних зв'язків між країнами світу, що розвивається невисокий, і інтеграційні процеси поки не змогли його підвищити. Якщо в ЄС рівень взаємної експорту країн угрупування складає близько 70%, то в країнах, що розвиваються він коливається від часток відсотка до 20%. Проблема полягає в інтенсифікації цих відносин, і в багатьох випадках це залежить від уряду, від політичних рішень. В цілому політичні чинники в інтеграційних процесах країн, що розвиваються грають значно більшу роль, ніж у розвинених. Все це говорить про те, що інтеграція в країнах, що розвиваються проходить свої перші етапи. Вона суттєво відрізняється від інтеграції в промислово розвинених країнах різними спонукальними причинами, значними відмінностями у вихідних економічних і політичних умовах інтегруються. Однак можна виділити кілька досягли певних успіхів інтеграційних угрупувань країн світу, що розвивається. В Азії протягом останніх років діє АСЕАН - Асоціація країн Південно-Східної Азії, створена в 1967 р. Учасниками АСЕАН є: Сінгапур, Малайзія, Індонезія, Таїланд, Філіппіни, В'єтнам і Бруней, а з 25 липня 1997 - М'янма і Лаос. За цей час країни АСЕАН перейшли від переважного експорту природних ресурсів до експорту простий промислової продукції, причому найбільш динамічно цей процес йде в Таїланді та Малайзії. АСЕАН прагне до створення зони вільної торгівлі. Основними напрямками його діяльності є: співробітництво в економічній, науково-технічній, соціальній і культурній галузях, у сфері фінансів, в сільському господарстві, транспорті, туризмі, телекомунікації, охорони навколишнього середовища. АТЕС - Організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва - ство-дана в 1993 р. АТЕС об'єднує країни, значно відрізняються один від одного рівнем розви-ку, структурою економіки, традиціями і культурою. У неї входить 21 країна, у тому числі такі промислово розвинені, як Японія, Австралія, Нова Зеландія, США, Канада. З країн Азії в організацію увійшли Гонконг, Тайвань, Філіппіни, Індонезія, Китай, Корея, Таїланд, Сінгапур, Малайзія, Бруней, Папуа - Нова Гвінея, В'єтнам. З країн Центральної та Південної Америки - Мексика, Чилі, Перу. З листопада 1997 р. в АТЕС увійшла Російська Федерація. Специфіка АТЕС в тому, що вона має консультативний статус, в рамках якого виробляються регіональні правила ведення торгівлі, інвестиційної та фінансової діяльності, проходять зустрічі галузевих міністрів і експертів з питань співробітництва в різних областях. Одним із завдань АТЕС є скорочення розриву в рівнях економічного розвитку країн-членів, досягнення ними сталого економічного зростання. В рамках АТЕС проводяться консультації та обмін інформацією з метою розвитку співробітництва країн-партнерів у різних формах і в конкретних областях - рибальстві, енергетиці, транспорті, охороні навколишнього середовища та ін, розробляються стратегії руху товарів, послуг, інвестицій. На нараді АТЕС в 1995 р. в Осаці було прийнято рішення про створення зони вільної торгівлі шляхом поетапного зниження митних тарифів та лібералізації інвестиційної сфери до 2020 для країн, що розвиваються і до 2010 р. - для промислово розвинених. У країнах Центральної та Латинської Америки існує 6 інтеграційних угруповань, що включають 29 з 33 країн цього регіону. Всі інтеграційні угруповання Центральної та Латинської Америки своєю кінцевою метою мають створення спільного ринку. Як приклад можна навести такі об'єднання. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАМ) створена в 1980 р. на базі Латіноаме-ріканської асоціації вільної торгівлі (1960 р.). В асоціацію входять: Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела, Аргентина, Бразилія, Чилі, Мексика, Парагвай, Уругвай. ЛАМ знахо-диться на етапі спільного ринку. Центрально-американський спільний ринок (ЦАОР) створений в 1961 р. Його членами є Коста-Ріка, Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа. Знаходиться на етапі митного союзу. Латиноамериканські економічні угруповання включають у свої програми лібералізацію зовнішньої торгівлі, розробку галузевих програм промислового розвитку, уніфікацію політики Центральних банків, фінансове співробітництво, взаємне надання стабілізаційних позик. Ставиться також мету вирівнювання рівня економічного розвитку країн і захисту інтересів економічно менш розвинених учасників угруповань. Найбільш великими є наступні угруповання. Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС) створено в 1975 р. У нього входять 16 країн-учасниць: Бенін, Буркіна-Фасо, Острови Зеленого Мису, Кот-д'Івуар, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі , Мавританія, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне і Того. Спільнота являє собою економічний союз. Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) утворений в 1966 р. У нього входять 6 держав: Габон, Камерун, Конго, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея. Цілями ЮДЕАК є поетапне створення і розвиток спільного ринку країн Центральної Африки, зміцнення чинного митного союзу. Особливу роль на африканському континенті відіграє Організація африканської єдності (ОАЄ), створена в 1963 р. і що має як економічні, так і політичні цілі і консультативний статус. ОАЕ об'єднує 53 країни. Цілями співтовариства є координація та узгодження політики різних африканських економічних об'єднань у процесі формування Африканського економічного співтовариства, створення якого намічено до 2025 Процеси економічної інтеграції розвернулися і на пострадянському просторі. Співдружність Незалежних Держав (СНД) було створено 21 грудня 1991 в Алма-Аті. З країн колишнього СРСР до СНД не увійшли Латвія, Литва, Естонія. Об'єктивною основою для об'єднання республік колишнього Радянського Союзу стали поділ праці і регіональна спеціалізація, що сформувалася в радянської планової економіки. Кожна республіка перебувала в залежності від поставок сировинних ресурсів і кінцевої продукції з інших республік, була глибоко інтегрована в єдиний народно-господарський комплекс. СНД стало відродженням системи міжреспубліканських взаємозв'язків. Його створенню сприяли такі фактори, як технологічна спільність виробництва, єдність технічних стандартів, загальні мережі комунікації, єдина транспортна інфраструктура. Всі колишні союзні республіки ис-випробовують загальні труднощі виходу на західні ринки через невисокий за світовими мірками тех-ного рівня виробництва і потребували ринках один одного. Однак повсюдний спад виробництва, захист країнами власного ринку, потреба нових держав в струк-турної перебудови економіки, відмінності в області ціноутворення, у фінансовій, банківській і валютній політиці, у митному регулюванні і ступеня державного управління економікою призвели до того, що СНД так і не стало реально діючим повноцінним інтеграційним об'єднанням. У січні 1995 р. було підписано Угоду про потрійному Митний союз між Росією, Казахстаном і Білорусією. У березні 1996 році до союзу приєдналася Киргизія. Митний союз намічалося формувати в два етапи: на першому - скасувати тарифні та кількісні обмеження в торгівлі між собою і встановити єдиний торговельний режим стосовно третіх країн; на другому - утворити єдину митну територію, перенісши митний контроль на зовнішні кордони союзу. Проте в процесі узгодження зовнішньоекономічної політики виникли серйозні протиріччя серед учасників. У результаті вже в перший рік існування «союзу чотирьох» його члени стали переглядати в односторонньому порядку ставки митних тарифів. Сформовані наднаціональні структури існують лише формально. Участь у Митному союзі ускладнює вступ його членів до СОТ, куди прагнуть потрапити Росія і Казахстан. Киргизія вже вступила до СОТ в 1998 р. і навряд чи зможе виконати всі норми СОТ, не порушуючи своїх зобов'язань перед партнерами по «четвірці». Економічний простір СНД продовжує дробитися, ставлячи під сумнів перспективи його розвитку. Відцентрові тенденції виявилися в об'єднанні Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану і Молдови (ГУУАМ). Мета створення ГУУАМа - забезпечити транспортний коридор між Азією і Європою, що йде в обхід Росії. У цьому об'єднанні простежуються не лише економічні, а й політичні мотиви. Найбільш життєздатним на пострадянському просторі може стати російсько-білоруський союз. Новим етапом розвитку цих відносин стало підписання в 1997 р. Договору про Союз Білорусії та Росії. Білорусія кооперується з російськими підприємствами оборонної промисловості. Частка поставок високоякісної продукції з Білорусії в оборонному замовленні Російської Федерації становить 15%. Обидві країни взаємно зацікавлені в ринках один одного. За оцінками експертів, російсько-білоруський союз дозволить Російської Федерації домогтися 25% приросту в економіці за рахунок використання потенціалу Білорусії, а для Білорусії приріст може скласти більше 40%. Важливим для Росії фактором є географічне положення Білорусії, через територію якої проходять два з п'яти основних нафтопроводів з Росії на Захід. Тут же проходять основні сухопутні транзитні шляхи, що зв'язують Росію з країнами Центральної та Західної Європи. Союз з Білоруссю має для Російської Федерації не тільки економічне, але й геополітичне і військово-стратегічне значення. Це стало особливо важливо після розширення НАТО на схід і наближення його до кордонів Росії. На території Білорусії Росія не тільки зберегла стратегічні об'єкти, що забезпечують безпеку країни, а й продовжує їх розгортання. Водночас у розвитку російсько-білоруської інтеграції є ряд серйозних труднощів і невирішених проблем, але ці проблеми не є непереборною перешкодою на шляху російсько-білоруської інтеграції. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||