| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
«Зелена революція» як програма міжнародного співробітництва | ||
|
Застосування цих сортів поряд з розширенням площі зрошуваних земель і механізацією рослинництва дозволило збільшити врожайність пшениці в Мексиці в три рази за останні 20 років. Зростання врожайності нових сортів пшениці привів до виділення під цю культуру практично всіх посівних площ, що займалися зерновими в цій країні. Вже до кінця 70-х років Мексика повністю відмовилася від імпорту пшениці, а до кінця десятиліття стала великим експортером зернових. Подальший розвиток цих досягнень дозволило вивести унікальні «філіппінські» сорти рису, що відрізняються особливою високоврожайних. Урожайність ж нового індійського рису «Орісса-1» вище, ніж у «філіппінських» сортів, і досягає 80 ц з гектара. Югославські селекціонери отримали сорти пшениці, що дозволяють знімати з одного гектара по 150 ц зерна, до того ж високої якості. В Аргентині, Кенії та Зімбабве розроблені і широко застосовуються нові сорти кукурудзи, в країнах Центральної Америки і Андської групи - просо і сорго. В цілому, за наявними оцінками, нові високоврожайні сорти зернових привели до щорічного середнього підвищенню врожайності пшениці на 2,7%, рису - на 1,6 (на Філіппінах і в Індонезії на 3%), сорго - на 2,4 і кукурудзи - на 2%. У цій роботі велика увага приділяється збереженню та нарощуванню потенціалу родючих сільськогосподарських земель і вдосконаленню ведення сільськогосподарського виробництва з метою всебічного підвищення його продуктивності. Необхідно відзначити, однак, що поширення високоврожайних сортів зернових йде дуже повільно, оскільки не супроводжується створенням відповідної технічної бази (штучним зрошенням і необхідною кількістю добрив). Потужним гальмом на шляху науково-технічного прогресу в сільському господарстві є відсталі соціально-економічні структури сільських регіонів. У ряді країн високоврожайні сорти, як правило, застосовуються лише державними господарствами та окремими великими кооперативами. Тому до цих пір ці сорти займають відносно невелику частину загальної посівної площі. Навіть у країнах Азії, де в цей процес були залучені найбільші площі, на початку 80-х років нові сорти займали лише трохи більше половини посівної площі пшениці і близько 25% посівів рису. Багато великі землевласники під впливом законів про мінімальну заробітну плату в сільському господарстві, прийнятих у багатьох країнах, що розвиваються, з метою скорочення малопроизводительного праці наймитів вдаються до широкого використання тракторів та інших засобів механізації. В інших випадках «стимулом» механізації сільськогосподарського виробництва виступає боязнь землевласників перед аграрними реформами: зганяючи з землі дрібних орендарів, вони обходять основна вимога цих реформ про передачу землі тим, хто її обробляє. Продуктивність праці в сільському господарстві країн, що розвиваються все ще залишається на примітивному рівні: в 20-25 разів нижче, ніж у розвинених західних країнах. Це накладає відбиток на культуру землеробства: низькі врожаї, типово екстенсивний шлях розвитку, коли центр ваги переноситься на безперервне залучення в обіг нових земель при хижацької її експлуатації. Навіть не дуже великі вкладення в аграрні програми в рамках «зеленої революції» дозволили Мексиці, Індії, Філіппін і цілому ряду інших країн «середнього розвитку» з числа країн, що розвиваються істотно поліпшити продовольче постачання і навіть в окремих випадках припинити імпорт продовольства. Істотно поліпшило б справу продовольчого забезпечення створення в країнах, що розвиваються (це актуально і для Росії) розвиненої інфраструктури складських приміщень, овоче-та зерносховищ, підприємств первинної переробки сільгоспсировини і т.д., через відсутність яких або через їх поганої якості гине до 50% сільськогосподарської продукції. Це набагато перекрило б всі обсяги міжнародної продовольчої допомоги, що надходить в країни, що розвиваються, а також імпорт продовольства. Але й збереження всіх джерел продовольства поки що не в змозі забезпечити розраховані фахівцями ФАО середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в цих країнах на рівні 2-3,3%, що припускає щорічне зростання капіталовкладень на 3,5-3,8%. Причому не менш 75-85% цих джерел повинні забезпечуватися за рахунок внутрішніх накопичень. Проте вже досвід перших років поступового згасання «холодної війни» і блокового протистояння, а потім появу 15 нових держав, розпад однієї зі світових систем показали, що одних об'єктивних передумов для справжнього вирішення глобальних проблем, включаючи проблему продовольчої безпеки, зовсім недостатньо. Необхідна ще й глобальна політика, яка будується з урахуванням балансу інтересів, а не просто з милості однієї наддержави. Для цього потрібні сильні позиції Євразії та її історичних союзників - все це ще слід відпрацьовувати, шукати і знаходити. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||