Головна
Головна → 
Фінанси → 
Фінансовий менеджмент → 
« Попередня Наступна »
С.Р. Моїсеєв. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ РИНКИ ТА МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ, 2003 - перейти до змісту підручника

11.4. Всесвітній кредитор

Навіщо потрібен кредитор останньої інстанції? Говорячи простою мовою, це установа, яка в безвихідній ситуації дасть грошей у борг, коли всі інші кредитори вже відмовили. Сам вираз «кредитор останньої інстанції» (lender of last resort) придумав англійський економіст Уилльям Бейджгот у зв'язку з платіжними кризами XIX століття. Всякий раз під час кризи Банк Англії доводилося друкувати гроші, щоб позбутися дефіциту ліквідності в економіці. Як показав досвід 1990-х рр.. однією з ключових причин фінансових криз є нестача ліквідності і неможливість рефінансувати короткостроковий борг. На національному рівні такі проблеми вирішуються за допомогою кредитора останньої інстанції, яким зазвичай виступає центральний банк. Він видає екстрені кредити банкам, щоб ті змогли розплатитися з вкладниками або кредиторами. Потреба в світовому кредиторі може бути виправдана тим фактом, що зовнішній борг країн, що розвиваються найчастіше номінований в іноземній валюті, доступ до емісії якої національний кредитор останньої інстанції ніколи не має. Як свідчать дослідження, проведені у Федеральному резервному банку Річмонда (США), слабкість національної банківської системи та обмежені можливості внутрішнього центрального банку щодо забезпечення міжбанківського ринку міжнародною ліквідністю можуть бути причиною подвійного кризи: на валютному ринку і в банківській сфері. Згідно з отриманими висновками, світовий кредитор останньої інстанції здатний не тільки захистити банківський сектор, а й знизити поширення фінансової кризи з однієї країни в іншу.
Опції міжнародного кредитора останньої інстанції може виконувати як страховий інститут, так і наднаціональне банківську установу. У грудні 1997 р. відомий всьому світу фінансист Джордж Сорос в Financial Times запропонував схему гарантій за міжнародними кредитами. Розвиваючи свою ідею, він фактично прийшов до концепції світового кредитора. За його думки, їм має бути інститут міжнародного центрального банку. У січні 1999 р. Сорос опублікував ще одну статтю в Financial Times, де відстоював необхідність створення міжнародного центрального банку.
Головне, за що критикують світового кредитора, це за ризик безвідповідальної поведінки. Будь-яка країна, знаючи про можливість отримання кредиту, може свідомо проводити ризиковану економічну політику з великим боргом, бюджетним дефіцитом і т.д. На думку багатьох фахівців, пакети допомоги МВФ з тріском провалилися саме через проблеми несумлінної поведінки країн-одержувачів допомоги. Наприклад, у нас до 1998 р. в проекти російських бюджетів апріорі закладалися гроші МВФ, а потім доводилося, що без них неминучий секвестр і криза. Рішення проблеми передбачає втручання у внутрішні справи, що міжнародний інститут робити не в силах.
Інший заковикою є ресурси кредитування. Звідки взяти гроші? В принципі, кредитор останньої інстанції здатний їх сам друкувати. Введення планетарної валюти зовсім необов'язково, достатньо просто мати можливість емітувати вже існуючі у світі тверді валюти. Наприклад, професор Каліфорнійського Університету та екс-радник МВФ Баррі Ейхенгрін вважає, що світовий кредитор не обов'язково повинен друкувати гроші, однак йому особливо важливо мати доступ до резервів твердих валют. Водночас як зізнається Ейхенгрін, необхідні обсяги резервів є «нереалістично великими». У разі, якщо світовий кредитор стане відчувати дефіцит резервів, наслідки для міжнародної фінансової системи будуть значно гірше, ніж він не займався б кредитуванням взагалі.
Залежно від того, як вирішувати дві описані проблеми, світовий кредитор останньої інстанції може мати різний статус. Наприклад, їм здатний бути наднаціональний центральний банк з власною емісією та світової грошово-кредитною політикою. Правда, незрозуміло, як він буде тоді співвідноситися з ФРС США, яка надає потенційно більший вплив на глобальний ринок. Або світовий кредитор може бути наглядовим агентством і слідувати політиці банківського регулювання. У першому випадку він видає позики анонімно, розраховуючи на те, що ринок самостійно і ефективно розподілить отримані гроші серед кредитоспроможних банків. У другому випадку світовий кредитор, на неринкових умовах і обумовлюючи особливі вимоги, надає кошти строго визначених позичальників.
Олівер Джин, аналітик МВФ, спільно з професором Женевського інституту міжнародних досліджень Чарльзом Виплошем, з'ясували, що обидва варіанти ведуть до різних економічних наслідків. Якщо кредитор буде проводити світову грошово-кредитну політику, йому буде потрібно набагато більше резервів, в порівнянні з рівнем, необхідним внутрішньому кредитору останньої інстанції для вирішення тієї ж задачі. Хоче того світовий кредитор чи ні, частина його резервів піде на фінансування відтоку капіталу, викликаного спекулятивними операціями. Якщо світовий кредитор стане важить себе так само, як і національне агентство з банківського регулювання і нагляду, то йому буде потрібно помітно менше резервів. Однак така політика вимагає глибокого втручання у внутрішні справи національної фінансової системи у зв'язку, з чим при існуючих міжнародних інституційних угодах її неможливо втілити на практиці (згадаймо хоча б спроби МВФ нав'язати Банку Росії пакет банківських реформ).
Зараз функції світового кредитора останньої інстанції виконує МВФ, який «і жнець, і коваль, і на дуді грець». Він і наглядає за економічною політикою уряду, і емітує SDR. У 1999 р. перший заступник директора-розпорядника МВФ Стенлі Фішер заявив, що Фонду слід повноцінно рухатися від просто політики міжнародного кредитування до інституту світового кредитора. Стандартними інструментами Фонду є програма короткострокового фінансування від 12 до 18 місяців (stand by arrangement) і програма середньострокового фінансування на три роки (extended by arrangement). Терміни погашення короткострокових кредитів становлять п'ять років, а середньострокових - десять років. Обсяг кредитування в обох випадках обмежується розміром страновой квоти. Починаючи з мексиканського кризи 1994-95 рр.. було багато розмов про удосконалення кредитування МВФ. Азіатська криза 1997-98 рр.. припав якраз до речі. У 1997 р. МВФ ввів у дію програму додаткового резервного фінансування (supplemental reserve facility). Головна її відмінність від усіх традиційних програм Фонду полягає в тому, що доступ до кредитних ресурсів нічим не обмежений. Проте терміни погашення дуже короткі, а ставки на рівні ринкових. У 1999 р. МВФ затвердив ще одну програму «обумовлених» кредитних ліній (contingent credit lines). Сенс її полягає в тому, що країни, які проводили «бездоганну» економічну політику, можуть отримати необмежений доступ до ресурсів Фонду. Обумовлені кредитні лінії є своєрідним аналогом банківських відкритих кредитних ліній. Однак чомусь ніхто грошей у МВФ за обумовленою лінії брати не захотів. Це «чомусь», мабуть, пояснюється ринковими умовами кредитування.
Навіщо Фонд переключився з звичайної практики пільгового кредитування на ринкове? Після азіатської кризи політика МВФ змінилася на 180 градусів. Тепер він не бажає надавати позички країнам, якщо бачить можливість ризику безвідповідальної поведінки. На жаль, у путінському кабінеті це ще не зрозуміли, і до цих пір розраховують на нові кредити. Однак факт залишається фактом: функції міжнародного кредитора останньої інстанції неможливо виконати, чи не породжуючи проблеми несумлінної поведінки. Через що багато ратують за скорочення функцій Фонду, а деякі експерти висловлюються навіть за його ліквідацію. У березні 2000 р. був опублікований звіт Консультативної Комісії Конгресу США з міжнародних фінансових організацій (т.зв. Комісія Мельцера). Комісію очолив Аллан Мельцер, професор економіки Уіверсітета Карнегі-Меллона. Серед відомих економістів в неї також входив Джеффрі Сакс, директор Центру міжнародного розвитку Гарвардського Університету. На думку членів Комісії, допомога МВФ породжує очікування нових кредитів і провокує спекулятивну гру на ринках. Щоб уникнути цього Комісія пропонує кілька корінних змін:
зробити основною функцією МВФ короткострокове кредитування в кризових ситуаціях;
у разі надання кредитів, процентна ставка по них повинна бути не тільки ринкової, але й високою (принаймні, вище ставки поточних запозичень), щоб до МВФ зверталися лише в крайньому випадку;
кредити повинні носити чітко обумовлений пріоритетний характер з правом першочергового звернення вимог на активи боржника;
розвиваються, повинні відповідати самі за себе і перш ніж звертатися до Фонду їм слід забезпечити необхідну капіталізацію банківської системи, лібералізувати фінансові ринки, усунути корупцію і збалансувати податково-бюджетну політику;
загальноекономічна політика та податково-бюджетна політика, зокрема, повинна узгоджуватися з МВФ.
Крім того, Світовий Банк передбачається реформувати таким чином, щоб знизити обсяги кредитів, присвятити позики для базових структурних реформ і ліквідувати групу фінансових організацій, що діють спільно з Банком. Після оприлюднення звіту Комісії відповідь у вигляді статті президента Світового Банку Джеймса Вульфенсона був опублікований через кілька днів у Washington Post: «... ми впевнені, що деякі пропозиції Комісії засновані на принциповому нерозумінні завдань, які сьогодні стоять перед нами. Якщо пропозиції, викладені у звіті, будуть здійснені, то найбільше постраждають бідні люди в країнах, що розвиваються. Навряд чи можна вважати рекомендації Комісії заснованими на ретельному аналізі та акуратному використанні статистичних даних. На жаль, на мою думку, ці рекомендації помилкові. ». Хоча атака Комісії Мельцера і була відбита, проте, новий директор-розпорядник МВФ, Хорст Келер, в 2000 р. вимушено заявив, що Фонд відмовляється від претензій на звання світового кредитора і більше кредитувати в колишніх масштабах не збирається.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
© 2015-2022  econ.awardspace.biz