| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
11.4. Всесвітній кредитор | ||
|
Опції міжнародного кредитора останньої інстанції може виконувати як страховий інститут, так і наднаціональне банківську установу. У грудні 1997 р. відомий всьому світу фінансист Джордж Сорос в Financial Times запропонував схему гарантій за міжнародними кредитами. Розвиваючи свою ідею, він фактично прийшов до концепції світового кредитора. За його думки, їм має бути інститут міжнародного центрального банку. У січні 1999 р. Сорос опублікував ще одну статтю в Financial Times, де відстоював необхідність створення міжнародного центрального банку. Головне, за що критикують світового кредитора, це за ризик безвідповідальної поведінки. Будь-яка країна, знаючи про можливість отримання кредиту, може свідомо проводити ризиковану економічну політику з великим боргом, бюджетним дефіцитом і т.д. На думку багатьох фахівців, пакети допомоги МВФ з тріском провалилися саме через проблеми несумлінної поведінки країн-одержувачів допомоги. Наприклад, у нас до 1998 р. в проекти російських бюджетів апріорі закладалися гроші МВФ, а потім доводилося, що без них неминучий секвестр і криза. Рішення проблеми передбачає втручання у внутрішні справи, що міжнародний інститут робити не в силах. Інший заковикою є ресурси кредитування. Звідки взяти гроші? В принципі, кредитор останньої інстанції здатний їх сам друкувати. Введення планетарної валюти зовсім необов'язково, достатньо просто мати можливість емітувати вже існуючі у світі тверді валюти. Наприклад, професор Каліфорнійського Університету та екс-радник МВФ Баррі Ейхенгрін вважає, що світовий кредитор не обов'язково повинен друкувати гроші, однак йому особливо важливо мати доступ до резервів твердих валют. Водночас як зізнається Ейхенгрін, необхідні обсяги резервів є «нереалістично великими». У разі, якщо світовий кредитор стане відчувати дефіцит резервів, наслідки для міжнародної фінансової системи будуть значно гірше, ніж він не займався б кредитуванням взагалі. Олівер Джин, аналітик МВФ, спільно з професором Женевського інституту міжнародних досліджень Чарльзом Виплошем, з'ясували, що обидва варіанти ведуть до різних економічних наслідків. Якщо кредитор буде проводити світову грошово-кредитну політику, йому буде потрібно набагато більше резервів, в порівнянні з рівнем, необхідним внутрішньому кредитору останньої інстанції для вирішення тієї ж задачі. Хоче того світовий кредитор чи ні, частина його резервів піде на фінансування відтоку капіталу, викликаного спекулятивними операціями. Якщо світовий кредитор стане важить себе так само, як і національне агентство з банківського регулювання і нагляду, то йому буде потрібно помітно менше резервів. Однак така політика вимагає глибокого втручання у внутрішні справи національної фінансової системи у зв'язку, з чим при існуючих міжнародних інституційних угодах її неможливо втілити на практиці (згадаймо хоча б спроби МВФ нав'язати Банку Росії пакет банківських реформ). Зараз функції світового кредитора останньої інстанції виконує МВФ, який «і жнець, і коваль, і на дуді грець». Він і наглядає за економічною політикою уряду, і емітує SDR. У 1999 р. перший заступник директора-розпорядника МВФ Стенлі Фішер заявив, що Фонду слід повноцінно рухатися від просто політики міжнародного кредитування до інституту світового кредитора. Стандартними інструментами Фонду є програма короткострокового фінансування від 12 до 18 місяців (stand by arrangement) і програма середньострокового фінансування на три роки (extended by arrangement). Терміни погашення короткострокових кредитів становлять п'ять років, а середньострокових - десять років. Обсяг кредитування в обох випадках обмежується розміром страновой квоти. Починаючи з мексиканського кризи 1994-95 рр.. було багато розмов про удосконалення кредитування МВФ. Азіатська криза 1997-98 рр.. припав якраз до речі. У 1997 р. МВФ ввів у дію програму додаткового резервного фінансування (supplemental reserve facility). Головна її відмінність від усіх традиційних програм Фонду полягає в тому, що доступ до кредитних ресурсів нічим не обмежений. Проте терміни погашення дуже короткі, а ставки на рівні ринкових. У 1999 р. МВФ затвердив ще одну програму «обумовлених» кредитних ліній (contingent credit lines). Сенс її полягає в тому, що країни, які проводили «бездоганну» економічну політику, можуть отримати необмежений доступ до ресурсів Фонду. Обумовлені кредитні лінії є своєрідним аналогом банківських відкритих кредитних ліній. Однак чомусь ніхто грошей у МВФ за обумовленою лінії брати не захотів. Це «чомусь», мабуть, пояснюється ринковими умовами кредитування. зробити основною функцією МВФ короткострокове кредитування в кризових ситуаціях; у разі надання кредитів, процентна ставка по них повинна бути не тільки ринкової, але й високою (принаймні, вище ставки поточних запозичень), щоб до МВФ зверталися лише в крайньому випадку; кредити повинні носити чітко обумовлений пріоритетний характер з правом першочергового звернення вимог на активи боржника; розвиваються, повинні відповідати самі за себе і перш ніж звертатися до Фонду їм слід забезпечити необхідну капіталізацію банківської системи, лібералізувати фінансові ринки, усунути корупцію і збалансувати податково-бюджетну політику; загальноекономічна політика та податково-бюджетна політика, зокрема, повинна узгоджуватися з МВФ. Крім того, Світовий Банк передбачається реформувати таким чином, щоб знизити обсяги кредитів, присвятити позики для базових структурних реформ і ліквідувати групу фінансових організацій, що діють спільно з Банком. Після оприлюднення звіту Комісії відповідь у вигляді статті президента Світового Банку Джеймса Вульфенсона був опублікований через кілька днів у Washington Post: «... ми впевнені, що деякі пропозиції Комісії засновані на принциповому нерозумінні завдань, які сьогодні стоять перед нами. Якщо пропозиції, викладені у звіті, будуть здійснені, то найбільше постраждають бідні люди в країнах, що розвиваються. Навряд чи можна вважати рекомендації Комісії заснованими на ретельному аналізі та акуратному використанні статистичних даних. На жаль, на мою думку, ці рекомендації помилкові. ». Хоча атака Комісії Мельцера і була відбита, проте, новий директор-розпорядник МВФ, Хорст Келер, в 2000 р. вимушено заявив, що Фонд відмовляється від претензій на звання світового кредитора і більше кредитувати в колишніх масштабах не збирається. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||