| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
19.5. РІВЕНЬ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ | ||
|
У широкому сенсі рівень життя включає рівень і структуру споживання, умови праці, структуру і ступінь задоволення соціально-культурних потреб, ступінь розвитку сфери послуг, величину і структуру внерабочего і вільного часу, рівень екологічної безпеки і т . д. У вузькому сенсі рівень життя розуміють як обсяг реальних доходів, що визначають обсяг і структуру фактичного споживання кінцевих товарів і послуг. Рівень життя залежить, по-перше, від фактичного споживання матеріальних, духовних благ, по-друге, від розвитку потреб. Рівень споживання - особливість споживання, яка за-висить від кількості споживачів. Зазвичай розрізняють три рівні споживання: індивідуальний, на якому здійснюється споживання кожної окремої людини; колективний, на якому відбувається споживання колективів людей; - громадський, пов'язаний із споживчими інтересами всіх людей країни (держави). Це охорона порядку, безпека, оборона, управління, освіта, наука, зовнішні зв'язки. У них потребує кожен з нас, але ніхто окремо їх задовольнити не може. Чим вище рівень життя, тим вище і потреби. Йдеться головним чином про фізичних, духовних і соціальних потребах. Фізичні потреби пов'язані з підтриманням фізичного життя людини. Вони поділяються на матеріальні (потреби в їжі, одязі, житло) і нематеріальні (потреби в руховій активності, сні і т. д.). Духовні потреби - це потреби в пізнанні навколишнього світу, освіті, підвищенні кваліфікації, у різних видах творчої діяльності, в естетичному сприйнятті, в користуванні культурними цінностями. Соціальні потреби виникають у зв'язку з функціонуванням людини в суспільстві. Це потреба у громадській діяльності, самовираженні, спілкуванні з людьми, забезпеченні соціальними правами. Факторами, які зумовлюють кількісні та якісні характеристики рівня життя, є стан продуктивних сил, характер виробничих відносин, природно-кліматичні умови, географічне положення держави та інші особливості навколишнього середовища. Рівень життя можна розглядати не тільки при аналізі добробуту окремих груп населення, а й на національному рівні. Це дозволяє порівнювати рівні життя населення в різних країнах. Показники рівня життя. Для оцінки рівня життя застосовують ряд показників: споживання основних продуктів на душу населення (сім'ю); споживчий кошик; споживчий бюджет; прожитковий мінімум. Споживання основних продуктів на душу населення - це їх використання для задоволення потреб. Споживання завжди різноманітне, тому що різноманітні потреби людини. Існує поняття "норма споживання". Це середня величина споживання продуктів протягом певного проміжку часу (наприклад, року, місяця, добу). Норми бувають двох видів: реально існуючі (реальні) і науково обгрунтовані (раціональні). Для підрахунку реальних норм використовують показники споживання населення всієї країни. Наприклад, знаючи загальна кількість населення, можна визначити реальну норму споживання, скажімо, цукру. Припустимо, 3,5 кг на 1 людину (або на душу населення). Іноді застосовуються показники споживання тільки частини населення, наприклад, дітей, інвалідів і т. д. Це стосується товарів і послуг, які споживаються лише цією частиною населення (дитяче харчування, інвалідні коляски). Реальні норми споживання використовуються для порівняння з науково обгрунтованими нормами споживання. Останні розробляються, щоб знати, до яких показниками треба прагнути для задоволення потреб людини з найбільшою користю. Тут не обходиться без залучення до їх розробки, крім економістів, і біологів, фізіологів, лікарів. Вони враховую ^, скільки білків, жирів і вуглеводів, а також мінеральних солей і вітамінів необхідно споживати людині за допомогою цих продуктів. Споживчий кошик - розрахунковий набір, асортимент товарів і послуг, що характеризує рівень і структуру місячного (річного) споживання людини або сім'ї. Вона включає продовольчі та непродовольчі товари та послуги. Розмір споживчого кошика залежить від досягнутого рівня і якості життя і сильно розрізняється по країнах. У розвинених країнах вона налічує декілька сотень найменувань товарів і послуг. Так, в США споживчий кошик включає понад 250 різних найменувань товарів і послуг. У країнах з перехідною економікою ці показники нижче. У Росії підраховується вартість набору з 19 основних продуктів харчування, виходячи з річних норм споживання, необхідних для чоловіки працездатного віку. При розрахунку споживчого кошика рекомендують брати раціональний рівень споживання (найбільш сприятливий для людини), мінімальний рівень споживання (на межі забезпечення нормальних умов існування) і фізіологічний мінімум споживання (рівень фізичного існування). Споживчий кошик використовується для розрахунку мінімального споживчого бюджету, виходячи з вартості споживчого кошика у діючих цінах. Вона служить також базою порівняння розрахункових і реальних рівнів споживання. Споживчий бюджет сім'ї - сімейний бюджет, кошторис доходів і витрат сім'ї за певний період часу, найчастіше за місяць і рік. Споживчий бюджет буває: фактичний, нормативний (раціональний і мінімальний). Прожитковий мінімум - вартість мінімально необхідного людині набору благ, життєвих засобів, що дозволяють під-тримувати життєдіяльність. Деякі економісти прожитковий мінімум розглядають як найменшу кількість життєвих засобів, необхідних для підтримки життєдіяльності трудящого і членів його сім'ї, відновлення витраченої робочої сили і продовження людського роду. Прожитковий мінімум виступає як розміру грошового доходу, забезпечують-вающего при даному рівні цін в кожен період задоволення основних фізичних, духовних і соціальних потреб людини, прийнятих суспільством як мінімально допустимі. Прожитковий мінімум включає вартість відповідної споживчого кошика, податки та обов'язкові платежі, він визначається в розрахунку на середньостатистичного жителя і для різних соціально-демографічних груп населення на основі науково обгрунтованих норм споживання, раціональних та інших особливостей, з урахуванням реальних можливостей економіки. Приватними показниками рівня життя є: рівень і динаміка заробітної плати і трудових доходів; динаміка доходів від різних фінансових активів, включаючи дивіденди, відсотки за вкладами і т. д.; рівень податків; індекс роздрібних цін на споживчі товари і послуги; індекс вартості життя (бюд-житній індекс); питома вага фонду споживання в національному доході; рівень, динаміка і структура споживчих витрат населення; рівень зайнятості; тривалість робочого тижня; частка механізованого та автоматизованого праці в загальних трудових витратах; витрати держави на освіту, медичне обслуговування, соціальне забезпечення і соціальне страхування. Система показників рівня життя, рекомендована ООН, включає широке коло характеристик умов життя. Виділяють 12 груп показників: народжуваність, смертність і інші демографічні характеристики населення; санітарно-гігієнічні умови життя; споживання продовольчих товарів ; житлові умови; освіта та культура; умови праці і зайнятість; доходи і витрати населення; вартість життя і споживчі ціни; транспортні засоби; організація відпочинку; соціальне забезпечення; свобода людини. Система показників рівня життя має свої специфічні особливості в різних країнах світу. Наприклад, в стабільних економічних системах особливе значення надається показниками доходів, рівню і динаміці заробітної плати, соціальних трансфертів, рівню і динаміці безробіття. У трансформаційних економіках, навпаки, досить істотне значення мають по-казателі душового споживання продовольчих товарів або забезпеченості сімей товарами тривалого користування, їх ана-ліз допомагає вимірювати глибину існуючих проблем, що важливо для вироблення соціальної політики. Якість життя. Більш складним є показник якості життя. Якість життя характеризується ступенем задоволення потреб людини, яка визначається по відношенню до відповідних норм, звичаїв і традицій, а також по відношенню до рівня особистих домагань. Можна сказати так: якість життя - сукупність показників, що відображають матеріальне, соціальне, фізичне і культурне благополуччя населення. Цей показник включає в себе крім рівня життя умови і безпеку праці, культурний рівень, фізичний розвиток. На думку інших економістів, якість життя включає в себе рівень споживання матеріальних благ і послуг, задоволення духовних потреб, здоров'я, тривалість життя, умови навколишнього середовища, безпеку громадян, свобода особистості. Деякі економісти в поняття "якість життя" включають і такі показники: умови праці та її безпеку; стан середовища проживання або екологічна безпека; наявність і можливість раціонального використання вільного часу; культурний рівень населення; стан і рівень фізичної культури. Під якістю життя також розуміють умови людського існування: забезпеченість матеріальними благами (їжа, одяг, житло); безпека; доступність медичної допомоги; можливості для отримання освіти і розвитку здібностей; стан природного середовища; соціальні відносини в суспільстві, включаючи свободу вираження думок і вплив громадян на політичні рішення. Оцінки і рівня, і якості життя змінюються в часі і в просторі. Рівень життя, який вважався 30-40 років тому високим, в даний час може бути віднесений до "межі бідності", а рівень, який вважається для одних країн високим, для інших виявиться низьким. Різні люди сприймають одні й ті ж умови існування по-різному. Для більшості європейських та американських робітників життя власника супермаркету, який володіє статком у кілька мільйонів доларів, здається межею мрій. Однак для православних чи буддійських ченців життя цієї людини представляється вкрай неблагополучною. Причини цих відмінностей, в кінцевому рахунку, визначаються різним розумінням сенсу і цілей життя. У розвинених країнах населення усвідомлює негативні тенденції розвитку економіки та відповідно змінюються життєві ори-ентіри. Зростає розуміння того, що якість життя не може оп-ределяться кількістю спожитих благ. Основна увага приділяється охороні здоров'я, освіті, безпеки, соці-альних відносин і природному середовищу. Рівень життя і бідність. Бідність - стан постійної відсутності необхідних ресурсів для забезпечення задовільного способу життя, прийнятного в даному конкретному випадку. У світовій практиці нації вважаються бідними, якщо витрачають на харчування близько половини свого бюджету. У нинішній економічній ситуації середньостатистична російська сім'я 80% своїх доходів витрачає на харчування та невідкладні повсякденні потреби. Економісти пропонують існуючі нині методи визначення бідних в країні згрупувати наступним чином: нормативний (абсолютний) - за нормами харчування та іншим стандартам мінімального споживчого набору; відносний - дохід становить певний відсоток від середнього доходу по країні; статистичний, коли як бідних розглядаються 10-15% перших в загальному ряді розподілу населення за розмірами одержуваних душових доходів; стратифікаційний, коли до бідних відносяться люди, що мають низьку еластичність функції зайнятості та організаційні можливості самозабезпечення (похилого віку, інваліди, біженці ит. д.); самооцінка - віднесення до розряду бідних виходячи з оцінок громадської думки або з позицій самого респондента. Виділяють абсолютну і відносну межу бідності. Абсолютної межа бідності - мінімальний рівень життя, який визначається на базі фізіологічних потреб людини в продуктах харчування, одязі, житлі. Відносна межа бідності характеризується рівнем, нижче якого люди перебувають за межею бідності. число бідних; коефіцієнт глибини бідності; коефіцієнт гостроти бідності. Кількість бідних коливається залежно від того, яким чином визначається межа бідності. Воно змінюється зі зміною економічної кон'юнктури в країні. Коефіцієнт глибини бідності яиражает середнє відхилення доходів обстежуваних сімей від величини прожиткового мінімуму. Коефіцієнт гостроти бідності ^ - середньозважене відхилення доходів обстежуваних сімей від величини прожиткового мінімуму Існує ще кілька підходів до оцінки бідності: визначаються потреби, необхідні для збереження життя; враховуються не тільки фізичні, а й соціально-культурні потреби; визначається мінімум фізичних і громадських потреб-ностей; використовуються опитування населення. До бідних, або малозабезпеченим, відносять ті групи населення, доходи яких з не залежних від них причин нижче встановлених у суспільстві кордонів прожиткового мінімуму. За світовими стандартами частка населення, що знаходиться на рівні прожиткового мінімуму, не повинна перевищувати 10%. За даними ООН, бідність визначається доходом 2 дол. в день на людину, злидні - в 1 дол. в день. Межа бідності - мінімальний рівень життя, за яким встановлюється межа бідності. Населення, котра не володіє таким мінімумом, відноситься до бідних верств. У міжнародній практиці найбільшого поширення набуло встановлення межі бідності у відсотках від середнього рівня доходів населення. У деяких країнах "поріг бідності" складає 40-6% від рівня середнього доходу дорослої людини. Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. Вона не піддається точному визначенню (також як щастя і добробут). Проблема вимірювання бідності заснована, в кінцевому рахунку, на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Однак бідність нерівномірна серед різних груп населення. Вона різна між міським і сільським населенням, в різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами населення. Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як благополуччя в іншій. Рівень життя і добробут. Ці категорії нерозривно пов'язані. Деякі економісти ставлять знак рівності між ними. Інші, хоча і вважають їх близькими поняттями, вказують на те, що добробут в більшій мірі пов'язане з якісною характеристикою. У всі часи питання добробуту людей стояв у центрі проблем будь-якої економічної системи. Однак поняття суспільного добробуту стало предметом економічної теорії, починаючи з А. Сміта. Він пов'язував добробут із забезпеченням справедливості в розподілі доходів. Після А. Сміта і практично до XX століття добробут розглядалося як сума піддаються вимірюванню корисностей або благ для всіх членів суспільства. Оптимальним вважалося такий розподіл ресурсів, яке давало більшу в підсумку арифметичне значення. Значний внесок у теорію суспільного добробуту вніс італійський економіст В. Парето. Він вважав рівень благо-стану оптимальним, якщо було неможливо поліпшити чиє-небудь добробут у процесі виробництва товарів і послуг, їх розподілу та обміну без нанесення шкоди добробуту якого іншого індивідуума. Своїм оптимумом Парето по-ставив жорсткі межі визначенню добробуту: не можна вва-тать нормальним явищем у суспільстві становище, коли один збагачується при зубожінні інших. Рівень суспільного добробуту являє собою ступінь забезпеченості людей матеріальними благами, послугами та відповідними умовами життя, необхідними для їх комфортного і безпечного існування. Величезне значення для суспільного добробуту мають всі показники, що визначають рівень життя. Особливо слід виділити обсяги виробництва валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД), що обчислюються на душу населення. За стандартами ООН, різницею між розвиненими і країнами, що розвиваються є виробництво ВВП на душу населення в обсязі 5 тис. дол. Цікавим показником суспільного добробуту можна вважати співвідношення між виробництвом матеріальних благ і сферою послуг. Чим вище частка сфери послуг у загальному обсязі ВВП, тим вище суспільний добробут. Для визначення рівня добробуту населення існує ряд конкретних показників. Це споживання основних продуктів на душу населення, структура споживання, мінімальний рівень споживання, якість життя і т. д. Держава забезпечує певний рівень добробуту населення. Це виражається у збільшенні доходів незаможних верств населення, створення системи навчання та перекваліфікації безробітних. Держава зобов'язує підприємців виплачувати працівникам заробітну плату не нижче певного мінімуму, надає безкоштовні послуги освіти та охорони здоров'я. Зарубіжний досвід державного втручання у визначенні добробуту населення показує, що, по-перше, закономірно постає питання про межах участі держави у вирішення соціальних проблем. По-друге, розміри соціальних виплат повинні бути узгоджені з фінансовими можливостями держави, його бюджетом. По-третє, соціальна політика має бути ефективною, не можна допускати інфляційного забезпечення соціальних витрат, утворення дефіциту заощаджень, зростання безробіття та інфляції. У розвинених країнах склалися два напрямки соціального забезпечення: державне і приватне. Перше здійснюється державою у вигляді підтримки мінімального рівня допомоги, забезпечення її доступності. Друге здійснюється бізнесом. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||