| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
21.3. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ КАПІТАЛІВ І РОБОЧОЇ СИЛИ | ||
|
Розрізняють вивіз підприємницького та позичкового капіталу. До першого належать довгострокові зарубіжні інвестиції, що мають своєю метою створення за кордоном філій або дочірніх компаній. Капіталовкладення в зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль над ними з боку інвестора, називаються прямими інвестиціями. Вкладення капіталу в іноземні цінні папери з метою отримання доходу, а не встановлення контролю за господарською діяльністю позичальника називається портфельними інвестиціями. Вивіз капіталу в позичкової формі - це форма міжнародного кредиту, наданого кредитором однієї стра-ни позичальникові іншої. Найбільший розвиток ця форма капіталу отримала в післявоєнні роки у зв'язку з інтенсивним розвитком транснаціонального підприємництва, створенням міжнародних рідного валютного фонду (МВФ) і Європейського банку реконст-рукції та розвитку (ЄБРР). За формою власності розрізняють вивіз капіталу приватними особами, окремими організаціями, державою і міждержавними організаціями. В останні роки у вивезенні капіталу істотно зросла роль держави. Воно не тільки сприяє вивезенню приватного капіталу, а й часто саме виступає експортером капіталу. Наприклад, в США частка держави в загальному обсязі експорту капіталу зросла з 1% напередодні Другої світової війни до 26% до кінця 80-х рр.. Якщо раніше капітал вивозився в основному з розвинених країн у що розвиваються, то в даний час, наприклад, більше 75% всього експорту приватного капіталу припадає на індустріально розвинені країни. Причин тому декілька: на-нальні відмінності в рівнях заробітної плати; неоднакові темпи розвитку НТР; структурні зрушення в економіці; внутрішні причини економічного характеру. Зростає питома вага іноземних прямих інвестицій (ІПІ). Це пов'язано зі зростаючою інтернаціоналізацією виробництва, розвитком інтеграційних процесів, зростанням транснаціональних компаній. У результаті значення так званої "другої економіки", тобто діяльності закордонних філій, для господарського життя індустріально розвинених країн різко посилилося. Так, із закордонних філій надходить близько половини прибутків американських корпорацій. Різко підвищилися темпи зростання перехресних зарубіжних інвестицій між США, Японією і Західною Європою. У 80-і рр.. зростання середньорічних темпів японських прямих інвестицій в США склав понад 10%. Бурхливе зростання перехресних інвестицій - явище, що не вкладається в теоретичні рамки концепції порівняльних переваг. Координуючи виробництво і збут філій у різних країнах, ТНК крім усього іншого отримують можливість реалізовувати так звані конкурентні переваги. Маючи глобальну розподільну мережу, вони можуть оперативно реагувати на зміни кон'юнктури на національних ринках. Північноамериканські ТНК основним регіоном вкладення свого капіталу бачать європейський континент, і навпаки, європейські ТНК активно спрямовуються в США. Японські ТНК традиційно орієнтуються на азіатський ринок. На частку країн Східної та Південно-Східної Азії припадає 2/3 всіх ІПІ, одержуваних країнами, що розвиваються. Найбільшим одержувачем ІПІ тут є Китай. У 1997 р. в економіку цієї держави було вкладено понад 40 млрд дол. іноземних інвестицій. Помітно відстають у реалізації інвестиційної політики країни колишнього СРСР. Досить сказати, що за показником накопиченої суми ІПІ Росія майже в два рази поступається Угорщини. Вигідно відрізняються в цьому відношенні постсоціалістичні країни Центральної та Східної Європи, особливо Угорщина, Чехія і Польща. Так, 2/3 всього приросту ІПІ в цьому регіоні припадає на Угорщину і Чехію. Міжнародна міграція робочої сили. До основних закономірностей сучасної міжнародної міграції населення можна віднести наступні. Все більш чільну роль в цьому процесі займає трудова міграція. Використання іноземної робочої сили в ряді країн є неодмінною умовою нормального процесу відтворення. Більшість країн, що розвиваються в експорті робочої сили бачать можливість згладити проблему безробіття. Крім того, для них це істотне джерело валютних надходжень. У Єгипті, наприклад, експлуатація Суецького каналу на початку 80-х рр.. давала 970 млн дол. прибутку, а грошові перекази мігрантів - 3,1 млрд дол. У деяких державах іноземні перекази від трудящих-мігрантів становлять до 20% ВИД. Імпорт робочої сили допомагає приймаючим країнам знижувати свої виробничі витрати, підвищуючи тим самим кон-ності товарів, а також економити значні середовищ-ства на підготовці фахівців. Водночас "витік мізків" з ряду країн негативно позначається на їх внутрішньоекономічних положенні. Основними світовими центрами трудової міграції є Західна Європа, США, нафтовидобувні країни Близького Сходу, Австралія, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, деякі країни Латинської Америки, Ізраїль. Постійне збільшення масштабів міграції. За наявними оцінками, на початок 90-х рр.. XX в. в світі налічувалося не менше 26 млн трудящих-мігрантів. З урахуванням же членів їх сімей, їм-мігрантів-заробітчан, нелегальних мігрантів ця цифра повинна бути збільшена в 4-5 разів. Більше половини з них - вихідці із країн. Значне збільшення нелегальної міграції, що отримала масовий характер з другої половини 70-х рр.. XX в. Збільшення серед мігруючих частки висококваліфікованих ванних фахівців. Посилюючи допомогу в справі навчання та підготовки фахівців, розвинені країни Заходу в той же час у ще більших масштабах сприяють "витік молодих умів". У 90-і рр.. XX в. максимальна питома вага найбільш кваліфікованих трудящих в числі тимчасово працюють склав: у США - 84%, в Канаді - 43, у Великобританії - 42, у Нідерландах - 28, в Німеччині - 22%. За офіційними даними, майже 90% всіх ідей, розроблених у США за останні півстоліття, належить емігрантам. У Білорусі еміграційний потік виглядав наступним чином: 1994 р. - 1314 осіб, 1996 р. - 1894, 1997 р. - 3226 осіб. У 1998 р. 3692 білоруських громадянина виїжджали на роботу в 14 країн світу. Основними державами працевлаштування білорусів є Чехія, Молдова, Україна, Литва, Польща, Німеччина. Явна лідерство тут утримує Росія. У той же час економічно розвиненими країнами все більше усвідомлюється необхідність зниження темпів трудової міграції. З цією метою країнам з розвивається і перехідною економікою виявляється зовнішня допомога у вигляді надання позик під пільговий кредит, грантів на наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, здійснення програм технічної кооперації. Наприклад, відповідно до програми державно-ного сприяння розвитку країни ОЕСР щорічно переводять іншим країнам близько 60 млрд дол., Що відповідає приблизно 0,3% іхВНП. Важливим засобом, що сприяє закріпленню націо-нальних трудових кадрів, є іноземні інвестиції. Так, в 1999 р. четверта частина (208 млрд дол.) Прямих іноземних інвестицій була вкладена в економіку країн, що розвиваються. Темпи зростання ВВП названих країн у 2000 р. склали, за оцінками експертів Світового банку, 5,3%, що вище середньорічного рівня цього показника за останні десять років. Типовий у цьому відношенні приклад нових індустріальних країн, в яких завдяки особливо інтенсивному росту ІПІ намітилася явна тенденція зменшення відтоку трудових ресурсів. Створення робочих місць в закордонних філіях ТНК і пов'язаних з ними національних виробництвах, стимулювання зростання та модернізації всієї національної економіки сприяють скороченню числа осіб, які раніше планували виїзд з країни за мотивами зайнятості. Заходи з лібералізації зовнішньої торгівлі також сприяють впорядкуванню міграційних процесів. Прикладом таких заходів можуть слугувати преференційні угоди, що надають односторонні пільги країнам, що розвиваються. Зниження протекціоністських бар'єрів сприяє росту зайнятості малокваліфікованих і низькооплачуваних працівників в експортних виробництвах. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||