26.4. Соціально-економічна диференціація країн, що розвиваються.
Характерною рисою світу, що розвивається виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку, народно-господарським структурам, положенню у світовому господарстві.
Історичні особливості прояву нерівномірності. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток видобувних галузей у колоніях. Щодо невисокий вміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньої переробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другої світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.
У 1938 р. на 12 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3 % продукції обробної промисловості всієї залежної периферії, у 1949 р. - 70,1%.
У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Ріко, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві країн, що розвиваються почав швидко рости і досяг в 1973 р. 17,2%. У наступні роки в силу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи промислового виробництва всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінився.
У 70-ті роки в промисловому виробництві підвищилася частка латиноамериканських країн. Зростання відбувалося на тлі досить різкій нерівномірності їх економічного розвитку і визначався декількома країнами, насамперед Бразилією і Мексикою. На початку 80-х років на території цих країн вироблялося понад 3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи більше 2/5.
Ряд країн у другій половині XX сторіччя досягав темпів економічного розвитку, що не мають аналогів для відповідної стадії господарського розвитку: Бразилія, КНР, Таїланд, Тайвань, Індонезія, Індія. Це призвело до великої різноманітності господарського розвитку країн світової периферії в 1960-1990 рр.. - Від? 2,7% на рік до +6,9% приросту ВВП на душу населення. Одні країни домоглися вибухового зростання, інші переживали різкий занепад. Південна Корея, Тайвань, Сінгапур досягли рівня соціально-економічного розвитку розвинених капіталістичних країн.
Позиції окремих країн і регіонів. У 90-ті роки за обсягом ВВП, підрахованого на основі поточних валютних курсів, три з десяти найбільших економік світу відносилися до країнам - КНР, Індія, Бразилія. За обсягом ВВП, підрахованого на основі паритету купівельної спроможності валют, 4 країни - КНР, Індія, Бразилія, Мексика - входили до числа 10 найбільших господарств світу. За цим методом підрахунку КНР посідає друге місце у світі, поступаючись тільки США.
В результаті відмінностей в економічній динаміці позначилися великі відмінності в рівні економічного розвитку серед груп країн і регіонів. Якщо в промислово розвинених країнах Заходу розходження в рівнях доходу на душу населення скоротилися за останні півстоліття, то на периферії світового господарства вони збільшилися.
Таблиця 26.1
Динаміка ВВП на душу населення країн,
в середньому в рік,%
Відносний показник рівня розвитку країн Тропічної Африки та Латинської Америки за другу половину XX в. скоротився в два рази. Економічний рівень країн Азії значно зріс, що було досягнуто за рахунок країн Східної та Південно-Східної Азії, а також Індії. Наприкінці сторіччя рівні середньодушових показників ВВП у багатьох країнах, що розвиваються були ще нижче, ніж у провідних країнах на початку XX в. Диференціація соціально-економічного розвитку привела до розмивання певного політичного та соціально-економічної єдності, що складалася після краху колоніального панування західних країн.
Країни розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделі економічного розвитку. Високі темпи зростання досягалися за рахунок високої норми накопичення, використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функції росту здійснювалися при сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання та підприємництва. Досвід східно-азіатських країн показав, що урядові бюрократи можуть розміщати ресурси настільки ж ефективно, як і приватні ринки.
Для ряду країн важливу роль зіграло геополітичне положення. Зокрема, в 50-70-ті роки Малайзія, Таїланд, Тайвань, Південна Корея виступали опорними пунктами в боротьбі проти соціалізму. Практично у всіх цих країнах існували диктаторські або близькі до них режими, в силу цього вони опинилися в сфері особливих економічних інтересів західних держав, передусім США та Японії. На частку цих країн припадала майже половина позичкового капіталу, що прямував західними країнами, що розвиваються.