| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1.3. Економічний потенціал світового господарства і його структура | ||
|
Настільки значна різниця впливу праці і капіталу викликає відому недооцінку ролі природних ресурсів у господарському розвитку тих чи інших держав. При цьому зазвичай посилаються на досвід економічної динаміки країн, практично не мають власних корисних природних ресурсів (Японія, Південна Корея, Сінгапур, Швейцарія та ін.) Звичайно, можна навести і факти іншого порядку. Деякі країни (Кувейт, Саудівська Аравія та ін.) досягли великих успіхів за деякими економічними показниками (наприклад, за середнім доходом на душу населення), однак за рівнем індустріального розвитку їм ще далеко до передових країн світу. Наведені приклади економічного розвитку залежно від ступеня забезпечення природними ресурсами підтверджують, що подібні успіхи в обох випадках можливі лише в рамках світового господарства і завдяки МРТ. Природні ресурси - першоджерело, відправна база економіки всіх країн на всіх щаблях їх розвитку. Природничі ресурси бувають двох видів: відновлювані та невідновлювані. Відновлювані ресурси можуть використовуватися періодично і в обсязі, що не виснажують їх наявності для майбутнього споживання. До відновлюваних природних ресурсів належать земля, моря, річки, сонячне тепло і т. д. Ліси, дикі тварини і рибні запаси також можуть бути при-мером відновлюваних ресурсів. Якщо лісорозробки, лов риби ведуться помірно і раціонально, то природа сама подбає про їх відтворенні. До невідновлюваних ресурсів належать ті, які використовуються один раз і не відтворюються самою природою. До таких ресурсів відносяться вугілля, нафта, газ та ін Природничі ресурси мають два важливих економічних виміру - величину запасу і потоки. Величина запасу кожного ресурсу визначається самою природою і інтенсивністю попереднього використання. Потоки природних ресурсів залежать від рівня їх щорічного споживання. Потреби людини визначають такі потоки, і залежно від них запаси природних ресурсів можуть споживатися швидко, повільно або не використовуватися зовсім. За останні три-чотири десятиліття масштаби споживання природних ресурсів колосально зросли. З усієї маси видобутих у XX в. корисних копалин 3/4 припадає на період після 1960 р. На індустріально розвинені країни при цьому падає половина видобутку мінеральної сировини і 90% його використання. За цей же період населення Землі зросло з 2,5 до майже 6 млрд. чоловік, а до 2010 р., за оцінками фахівців, очікується збільшення до 10 млрд. чоловік. І якщо 6 млрд. людина з відповідним обсягом виробництва роблять значний тиск на ресурси та екологічну ситуацію, то при 10 млрд. населення реальні повне виснаження ресурсів та екологічний крах. Вже сьогодні видно тимчасові горизонти кінцевого виснаження життєво важливих енергетичних ресурсів. Так, виходячи з існуючих рівнів споживання, технологій і витрат, запасів нафти вистачить на 60, газу - на 50, вугілля - на 106 років. При більш високих технологіях видобутку і витратах цей горизонт можна відсунути: з нафти - на 200 років, по вугіллю - на 600 років. В основу таких оцінок покладено сучасні норми споживання на душу населення кількох передових країн, які в 15-30 разів перевищують середній показник душового споживання населення всієї планети. У найближчі 20-25 років подушне споживання енергоносіїв іншим населенням планети досягне нинішнього рівня передових країн. Зростання попиту на енергоресурси та інші копалини за останні 20 років випереджав темпи відкриття нових запасів, що, власне, і провокує напруженість навколо енергоносіїв, ресурсів і продовольства. Щоб врятувати становище, песимістично налаштовані економісти пропонують вийти на нульовий економічне зростання, скоротивши на 75% видобуток мінеральних ресурсів, на 50% - інвестиції та на 30% - народжуваність. Однак більшість вчених вважають, що укладення про абсолютні межах економічного зростання, побудовані на пропозиціях про незмінній технології і фіксованих ресурсах, не заслуговують довіри, хоча і акцентують увагу на вельми важливій проблемі виживання цивілізації. Технологія не топчеться на місці, і людство не тільки постійно шукає і знаходить способи економічного споживання дефіцитних ресурсів, а й створює матеріали - субститути для всіх ресурсів, які стали гостродефіцитними. Так, кам'яне вугілля використовується замість деревного в процесі виробництва заліза і сталі, синтетичний каучук витіснив природний, а штучні та пластмасові вироби замінили дерево і залізо. Розумно припустити, що рано чи пізно будуть знайдені нові енергоносії, які витіснять нафту, а потенційні можливості ядерної, сонячної енергії, енергії припливів і відливів Світового океану зараз навіть важко передбачити. Крім значних енергетичних запасів біомаси, Світовий океан містить в собі практично всі елементи таблиці Менделєєва. За останні 20-25 років спостерігається значний прогрес у використанні природних ресурсів. Світова економіка утилізації сировини перейшла з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо в 60-70-х рр.. XX в. річний приріст споживання ресурсів у світі становив 3-8%, то вже в 80-і рр.. він впав до 0-2%. Залежність прогресу світового господарства від виробниц-ства сировини різко знизилася. Значно зменшилася ресурсомісткість виробництва. Потребле-ня сировини на одиницю промислової продукції зменшилася: по металу - на 31,3%, по вугіллю - на 15%, по газу - на 22%. За цей час на 25-30% знизилося споживання нафти та електроенергії. Великому пресингу з боку зростаючого населення і промисловості, що розвивається в умо-вах технологічних революцій піддаються й інші природні ресурси - лісові, водні, земельні, а також ресурси Світового океану. Практика останніх років показала, що капіта-ловложеній в раціональне використання енергії та сировини гарантують більшу віддачу в порівнянні з вкладеннями їх у додатковий виробництво. Тільки в рамках світового господарства і МРТ можливі раціональні рішення гострих ресурсів та екологічних проблем планети. Вплив чисельності населення і трудових ресурсів на зростання обсягу виробництва неоднозначно. З одного боку, зростання населення сприяє економічному розвитку, оскільки означає зростання попиту на всі товари і послуги. Зростаюче населення забезпечує потреби в робочій силі для виробництва більшої кількості продукції, потрібної для задоволення зростаючого попиту. З іншого боку, надлишок населення, як і його недолік, гальмує економічне зростання за рахунок зменшення частки активного населення в загальній його кількості і зниження виробництва ВВП на душу населення. В останні роки майже всі країни, що розвиваються здійснили так званий демографічний перехід від швидкого зростання населення до його уповільнення, а в окремих випадках - навіть до скорочення. Хоча економічний розвиток стимулює зростання населення, інші причини - втрата високих заробітків, збільшення витрат на освіту і т. д. - діють у протилежному напрямку. Тому і в розвинених країнах дітонародження значно впала, а розрив між рівнями народжуваності і смерті різко скоротився. Зростання населення істотно сповільнилося або залишався стабільним. Швидке зростання населення в країнах, що розвиваються, низька частка його активної частини значно уповільнюють, навіть знижують зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, що й прирікає на невдачу вживаються тут зусилля з економічного розвитку. Всі спроби країн, що розвиваються самостійно вирішити проблему економічного зростання приречені на провал. Вирішення цього питання можливе лише в рамках світового господарства, в якому кожна країна знайде свою нішу в системі МРТ. Яку ж чисельність населення з економічної точки зору слід вважати оптимальною і які критерії подібної оптимальності? Абсолютно ясно, що при заданому рівні знань і фіксованих інших факторах виробництва чисельність населення впливає на величину випуску продукції на душу населення. Оскільки від чисельності населення залежить показник душового доходу, оптимальним можна вважати таке його кількість, яка максі-Мізір дохід на душу населення. При фіксованому рівні технології, кількості зем-ли і капіталу занадто мале населення не забезпечує належного простору ні для максимально-го ефекту поділу праці, ні для повної реалізації ефекту масштабів виробництва націо-нальної промисловості. У міру зростання чисельності населення кожен новий працівник буде додавати більше до загального продукту в порівнянні з попереднім працівником. Граничний внесок, здійснюваний додатковими працівниками в національний дохід, поки росте. Од-нако в міру збільшення населення всі можливості щодо поліпшення поділу праці та вико-ванию ефекту масштабу виробництва поступово вичерпують себе. Після досягнення відомого-ної точки нові, додаткові працівники будуть додавати все менше і менше до загального обсягу продукту в порівнянні з внеском попереднього покоління. У подібній ситуації граничний продукт від додаткового зростання населення почне падати. Темпи розвитку миро-вого господарства багато в чому залежать від його структури. Галузева структура сучасного світового господарства складається з промисловості, агропромислового комплексу (АПК), транспорту та сфери послуг. Подібну галузеву структуру має і ВВП. Структури ВВП різних країн відрізняються один від одного. У розвинених країнах все більшої значущості набуває сфера послуг і порівняно невелику - АПК. У країнах становище зворотне, але промисловість - найдинамічніша частина ВВП. Разом з тим питома вага промисловості в структурі передових країн зменшується, а в що розвиваються, як правило, збільшується. Сільське господарство має винятково важливе значення в житті будь-якого суспільства, оскільки тут виробляється переважна маса продуктів харчування. Це підтверджується і тим фактором, що навіть зараз у даній сфері трудиться майже половина працездатного населення світу. Зрозуміло, середня цифра приховує велику різницю по країнах і континентах. У розвинених країнах у сільському господарстві зайнято в середньому 7,3%, в СНД - майже 19% працездатного населення. У країнах цей показник набагато вищий і становить підчас 60-70%. Сучасне аграрне виробництво спирається на багатогалузеву виробничу кооперацію, що зв'язує сільське господарство і пов'язані з ним галузі економіки. На основі їх взаємодії виникає агропромисловий комплекс. Транспорт - головна інфраструктурна галузь світового господарства. У транспортній системі зазвичай виділяють стаціонарну частина (комунікації, постійні пристрої і т.д.) і динамічну (рухомий склад тощо). Остання реалізує громадські та господарські потреби в різного роду зв'язках. Щоб досягти більш високого економічного ефекту, транспортна інфраструктура повинна розвиватися більш швидкими темпами, ніж основне виробництво. У зв'язку з посиленням НТР у розвинених країнах почав формуватися зовсім новий тип макроекономіки, що отримав назву постіндустріального. Ускладнення структури економіки в цей час виразилося в швидкому зростанні сфери послуг внаслідок утворення нових потреб, ціннісних орієнтирів суспільства та збільшення його доходів. У господарстві розвинених країн помітно змінилися пропорції між матеріальним виробництвом і нематеріальної сферою. В останні роки обсяг діяльності сфери послуг виріс настільки, що в багатьох розвинених країнах перевершив масштаби продукції матеріального виробництва. Так, частка сфери послуг складає більше 61% ВНП в Канаді, 62% - у Швеції, по 66% - у Данії та США. Проте ефективність праці у сфері послуг поки ще відстає від рівня продуктивності в матеріальному виробництві, що і призводить до випереджаючого рівнем зайнятості в цьому секторі. Довгий час діяльність сфери послуг орієнтувалася в основному на внутрішній ринок, але потім обсяг послуг у міжнародному обміні став збільшуватися все більш прискорюють темпи. За своєю структурою сфера послуг неоднорідна, вона характеризується динамічністю розвитку та ускладненням структури. Як правило, в даному секторі виділяють наступні підрозділи: транспорт (вельми спірне включення), фінансово-кредитну сферу, торгівлю, державне управління, охорона здоров'я, освіту, культуру, побутове обслуговування населення та ін При порівнянні внеску окремих галузей сфери послуг у виробництво ВВП перше місце займає фінансово-кредитна сфера, за якою слід торгівля. Порядок розподілу по зайнятості виглядає інакше. Перше місце практично у всіх країнах (крім Японії) займають такі галузі, як охорона здоров'я, освіта, побутове обслуговування. Зовсім по-іншому виглядає зайнятість у цьому секторі країн, що розвиваються. Тут вона складається з робочої сили, витісненої з сільського господарства і не отримала місце в слаборозвиненою промисловості. Сфера послуг у цих країнах характеризується незначною продуктивних і представлена найчастіше дрібної роздрібною торгівлею і наданням особистих послуг. Фінансово-кредитна область діяльності займає лідируюче положення в сфері послуг. Вона становить майже половину частки, що вкладається цим сектором в ВНП, і надає значи-валий вплив на динаміку макроекономічного розвитку у всіх регіонах і державах. Фінансово-кредитна діяльність-відносно молода, але стрімко прогресуюча форма світових економічних зв'язків. У сучасних умовах зустрічні потоки капіталів (вивезення та ввезення) ростуть швидше, ніж торгівля товарами. Так, в період 1984-1998 рр.. обсяг зарубіжних інвестицій збільшився більш ніж на 100%, а світова торгівля за цей же період зросла на 91%, виробництво - на 27%. Фінансово-кредитні потоки перетворять як галузеву, так і територіальну структуру господарства. Торгівля товарами обробної промисловості, зокрема наукомісткої продукцією, найбільш інтенсивно розвивається в експорті індустріально розвинених країн (наприклад, частка високотехнологічної продукції тут досягає 40%). Значне зростання торгівлі машинами та обладнанням в основному припадає на торгівлю між промислово розвиненими країнами. Зіставляючи структуру світової торгівлі першої та другої половини XX століття, слід зазначити серйозні зміни. Так, частка продовольства, сировини і палива зменшилася з 2/3 до 1/4 світового товарообігу, а частка продукції обробної промисловості зросла з 1/3 до 3/4 нарешті, більш 1/3 всієї світової торгівлі в середині 90-х рр.. - Це торгівля машинами та обладнанням. Далеко не всі країни (а їх близько двохсот) в однаковій мірі залучені в світове господарство. З точки зору рівня їх розвиненості та соціально-економічної організації виробництва в складній структурі світового господарства досить чітко проглядаються центр і периферія. Центр складає порівняно невелику групу індустріально розвинених країн (24 держави), на частку яких припадає майже 55% світового ВВП і 71% - світового експорту. Ці країни мають високоефективну і добре організовану економіку, розвиваються по типу «соціального ринкового господарства». Їх економічний механізм, має високу еластичність, дозволяє гнучко адаптуватися в світогосподарчої кон'юнктурі. Вони швидко впроваджують досягнення науково-технічної думки. У периферію входять головним чином країни, що розвиваються. При всьому їх різноманітті можна виділити ряд загальних рис: - Багатоукладний характер економіки з переважанням позаринкових відносин і позаекономічних важелів організації господарства; - Низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість промисловості і сільського господарства; - Сировинна спеціалізація. В цілому ці країни займають залежне становище у світовому господарстві. Центр і периферія - два полюси єдиного світового господарства. Вони не відокремлені, а, навпаки, тісно взаємопов'язані. Однак економічне співробітництво між ними має достатньо суперечливий характер, оскільки вони націлені на вирішення різних завдань. Домігшись високого рівня життя, розвинені країни створюють якісно іншу структуру виробництва та споживання, яка все більш зв'язується з індустрією дозвілля і послуг, в той час як у багатьох країнах, що розвиваються не вистачає навіть продовольства. В цілому між центром і периферією світового господарства різниця в умовах життя стає все більш відчутною. Звичайно, ієрархічна структура світового господарства не означає раз і назавжди даного розподілу місць. Йде процес поступового проникнення окремих країн пери-ферії в центр. Серед них помітно виділяються так звані нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.) і деякі країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина), що стоять на порозі вступу до групи індустріально розвинених країн. Поглиблення взаємозалежності країн центру і периферії при всій суперечливості цього процесу буде все більш сприяти інтеграції національних економік у світове господарство. У міжнародній практиці всі країни світу поділяються на три основні групи: розвинені країни з ринковою економікою, країни з перехідною економікою і країни, що розвиваються. Проте прийнята в 1980 р. класифікація вимагає більш диференційованого підходу. Основні відмінності між «розвиненими» і «менш розвиненими» країнами значною мірою виявляються в доходах на душу населення. Рівень доходу на душу населення - показник ступеня індустріального та соціально-економічного розвитку країни. Найбідніші країни, які і зараз ще називають нерозвиненими, характеризуються досить низьким ступенем індустріалізації, обмеженою механізацією сільськогосподарського виробництва, низької капіталовооруженность праці і низькими доходами на душу населення. У цих країнах 27% населення живуть на межі виснаження: душовий дохід становить у цілому 6-7% від показника в США. Найбідніші країни розташовані в Африці - Сомалі, Ефіопія, Гана та ін Група власне країн, що розвиваються - це бідні, але накопичують капітал та розвивають свою промисловість і ринкові структури держави. Вони мають досить велике міське населення і стабільний, хоча й невисокий, зростання доходів на душу населення. Їх душовий дохід варіює в межах 10 - 30% від рівня США. Країни цієї групи розташовані на всіх континентах. Вони складають 17% населення Землі, на які припадає 11% світового доходу. Група нових індустріальних країн характеризується швидко розвивається промисловістю і динамічністю доходу на душу населення, який сягає 50% від рівня США. Прикладом таких країн можуть служити Тринідад, Ізраїль, Південна Корея. Населення цих країн становить 3% жителів Землі і отримує 3% світового доходу. Розвинені країни мають високотехнологічну та глибоко спеціалізовану промисло-ність, яка дозволяє отримувати високі доходи на душу населення. Сюди входять США, Кана-да, країни Західної Європи, Австралія, Японія, Нова Зеландія. Доходи на душу населення в цих країнах (крім Швейцарії) трохи нижче, ніж в США. У розвинених країнах проживають 17% світового населення, на них припадає 49% світового доходу. Близько 33% населення світу донедавна проживали в соціалістичних країнах і отримували приблизно 28% світового доходу. Зараз це країни з перехідною економікою. Глибокі реформи на шляху до ринкової економіки проводяться тут з початку 1990-х рр.. По доходу населення ці країни значно різняться між собою. У числі країн з перехідною економікою в силу своєї політичної значущості окремо розглядається Росія. Глобальні економічні показники, що відображають її місце в світовому господарстві, говорять про те, що вона виробляє 2,9% світового ВНП і здійснює 1% світової торгівлі. У недавньому минулому Гонконг, займаючи територію менше однієї мільйонної частини Росії, перевершував її за обсягами зовнішніх операцій. Як зауважив один західний економіст, «якщо Росія зникне з світового ринку, ніхто не помітить». Безумовно, він перебільшував, але його затвердження в достатній мірі відображає становище Росії в світовому господарстві кінця 80-х - початку 90-х рр.. XX в. Однак до 2000 р. становище стало поліпшуватися в області виробництва, інвестицій, особливо у зовнішній торгівлі. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||