Ліквідність банку та її регулювання
Всі активи банку з точки зору принципової можливості і швидкості їх перетворення в гроші, причому в такі, якими він у будь-який час може вільно розпорядитися, можна згрупувати наступним чином.
Першокласні ліквідні кошти - кошти, що знаходяться в стані негайної готовності, тобто вже є або майже є грошима. Сюди можуть бути віднесені кошти в касі і прирівняні до них кошти, гроші на кореспондентських рахунках в ЦБ і в інших банках (за винятком тих з них, які в даний момент опинилися в числі проблемних), векселі першокласних емітентів, деякі державні цінні папери. Кошти банку, депоновані в ЦБ у ФОР, - це «живі» гроші, однак скористатися ними банк не може.
Ліквідні кошти - кошти, які найближчим часом можуть бути перетворені на гроші. Це можуть бути повертаються кредити та інші платежі на користь банку з реальним терміном виконання в найближчі 30 днів, частина цінних паперів, якими володіє банк, і інші активи.
Низьколіквідні кошти - активи, які в принципі можуть бути реалізовані, але найімовірніше не так скоро, як це може вимагатися банку, і зі значними втратами в ціні таких активів (наприклад, належать банку основні фонди) .
Неліквідні засоби - активи, звернути які в гроші швидше за все не вдасться (прострочені та безнадійні борги банку, активи банку, покупця на які не знайдеться).
Існує два підходи до характеристики ліквідності: її можна розуміти як запас або як потік. Найбільш поширений перший підхід - за принципом запасу (залишків). Для нього характерні: визначення рівня ліквідності на основі даних про залишки активів і пасивів балансу на певну дату (зміни обсягу і складу активів і пасивів усередині періоду до уваги не приймаються); вимір рівня ліквідності таким чином, коли оцінюються тільки ті активи, які можна перетворити в гроші, і далі наявний запас ліквідних активів порівнюється з потребою в ліквідних коштах на певну дату (не беруться до уваги ліквідні кошти, які можна отримати на грошовому ринку і у вигляді припливу доходів); оцінка рівня ліквідності за даними балансу, що належать до минулого періоду (оцінка звернена в минуле, в той час як важливо стан ліквідності в майбутньому періоді). Очевидно, що цей підхід є вузьким, обмеженим за своїми можливостями і значенням, хоча і необхідним.
У рамках даного підходу можна дати таке визначення ліквідності балансу: баланс банку є ліквідним, якщо його стан дозволяє за рахунок швидкої реалізації коштів активу покривати (задовольняти) термінові зобов'язання по пасиву
Більш широким і ефективним слід визнати другий підхід до ліквідності - за принципом потоку (обороту). У цьому випадку аналіз стану ліквідності може вестися безперервно (а не від дати до дати), причому його вже необов'язково зводити до аналізу балансу, оскільки з'являється можливість враховувати здатність банку отримувати кредити і позики, забезпечувати приплив грошей від поточної операційної діяльності.
Ліквідність балансу банку - основний фактор ліквідності самого банку, тому немає підстав протиставляти їх як нібито несумісні поняття.
На ліквідність балансу банку (а значить, і самого банку) впливає безліч факторів, головні з яких:
структура пасивів - чим вище в загальній сумі позикових коштів частка ресурсів , залучених на визначений термін, тим легше банку підтримувати потрібний баланс між активами і пасивами за строками та сумами, тобто тим вище його ліквідність;
структура активів - чим більше в загальній сумі активів частка першокласних ліквідних активів, тим вище ліквідність банку, але слід пам'ятати, що такі активи (готівка в касі тощо) не дають доходу, тому структура активів, яка відповідала б тільки даним критерієм, не могла б вважатися оптимальною; з урахуванням цього банк повинен шукати і знаходити рівноважний рішення між необхідністю підтримувати на гарному рівні свою ліквідність і потребою забезпечувати собі максимальну прибутковість (а це передбачає направлення в приносять дохід операції якомога більшої частки ресурсів);
співвідношення термінів залучення та строків розміщення ресурсів - оптимальним можна вважати таке співвідношення, яке означає підтримку в кожен даний плановий період роботи банку динамічної рівноваги між дво-ма величинами: сумою майбутніх банку платежів (повернень клієнтам та іншим особам зайнятих у них грошей) і сумою грошей, яку банк зможе направити в ак-тиви, включаючи гроші, які вже розміщені, але повинні вивільнитися, тобто зо-лотое правило тут таке: який пасив, таким має бути й актив;
ступінь ризикованості активних операцій;
якість управління банком;
обсяг, структура і терміни виконання позабалансових операцій.
На ліквідність банку крім названих впливають і інші фактори, в тому числі-можливість швидкої мобілізації коштів з інших джерел.
Ліквідність банку залежить також від зовнішніх факторів. До них можна віднести: довгострокові (обумовлені зрушеннями у споживанні, інвестиційному процесі, науково-технічному прогресі); циклічні (відбивають коливання ділової активності); зміни в грошовій і кредитній політиці Центрального банку; сезонні (пов'язані з сезонними видами виробництва); випадкові і / або надзвичайні (викликані особливостями діяльності клієнтів).
Викладене тут розуміння ліквідності банку (фактично загальновизнане) по суті мало чим відрізняється від розуміння його ж платоспроможності і практично не відрізняється від тлумачення ліквідності і платоспроможності будь-якого іншого юридичної особи. Тим часом банки в аспекті ліквідності не можуть не володіти значною специфікою, яка, як видається, пов'язана зі здатністю банків (і тільки банків) створювати платіжного засобу і забезпечувати ними господарський оборот. Цю свою виняткову прерогативу банки реалізують, проводячи насамперед наступні операції: прийом грошей у внески (депозити) від юридичних і фізичних осіб; видача юридичним і фізичним особам грошових кредитів (поява нових кредитних грошей); інкасація грошей, векселів, платіжних і розрахункових документів і касове обслуговування фізичних та юридичних осіб; купівля-продаж іноземних валют. Думається, з успішністю проведення даних операцій та слід пов'язувати специфічний компонент поняття банківської ліквідності.
Слід ще раз підкреслити, що проблема ліквідності банку включає в себе проблеми його пасивів, проблеми активів і проблеми їх відповідності. З урахуванням цього зазначені вимоги ЦБ зводяться до двох основних моментів (Інструкція «Про обов'язкові нормативи банків» від 16 січня 2004 р. № 110). По-перше, ЦБ наказує всім банкам класифікувати їх активи в залежності від ступеня пов'язаних з ними ризиків на п'ять груп, кожна з яких має нормативний коефіцієнт ризику (від 0 до 100%). По-друге, ЦБ зобов'язує всі банки дотримуватися наступний ряд нормативів ліквідності.
Переважна частина пасивів банків є короткостроковими (до одного року), хоча цей показник дещо поліпшується. При цьому короткострокові активи займають ще меншу частку, ніж короткострокові пасиви. Спостерігається сущест-венний зростання (починаючи з середини 2001 р.) частки пасивів з термінами погашення понад одного року. Активи понад одного року займають більшу частку, ніж відповідні пасиви, тобто банки намагаються використовувати короткострокові залучення для формування відносно довгострокових активів. Водночас «подовження» середньої терміновості пасивів (зміцнення довгострокової ресурсної бази) дозволяє банкам все в меншій мірі звертатися до такого способу формування своїх довгострокових активів. Проблеми з виконанням нормативів ліквідності були у вкрай обмеженого числа банків.
У 2003 р. скоротилося загальна кількість кредитних організацій, що не виконували нормативи Н2, НЗ і Н4. В цілому по всіх розглянутих нормативам частка в сукупних активах банківського сектора кредитних організацій-порушників не перевищувала 0,4%. Станом на початок 2004 р. склалася ситуація, коли вперше після кризи 1998 р. серед 20 найбільших банків не було жодного, який не виконав нормативи ліквідності.