| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
9.2. Неокласична теорія фінансів | ||
|
Сорокові і п'ятдесяті роки XX століття можна назвати початком принципово нової стадії у розвитку фінансової науки, у трактуванні її логіки і змісту; саме в ці роки отримує своє оформлення неокласична теорія фінансів. З певною часткою умовності можна стверджувати, що ця теорія базується на чотирьох вихідних тезах (посиланнях): економічна міць держави, а значить і стійкість його фінансової системи значною мірою визначаються економічною міццю приватного сектора, ядро якого становлять великі корпорації; втручання держави в діяльність приватного сектора доцільно мінімізується; з доступних джерел фінансування, що визначають можливості розвитку великих корпорацій, основними є прибуток і ринки капіталу; інтернаціоналізація ринків капіталу, товарів, праці призводить до того, що загальною тенденцією розвитку фінансових систем окремих країн є прагнення до інтеграції. Всі ці тези з очевидністю знаходять підтвердження в сучасний стан і тенденції розвитку глобальної фінансової системи. Так, щодо останньої тези крім прикладу із створенням європейської грошової одиниці «євро * можна навести і такий менш відомий, але вельми значущий факт, як прийняття в 2000 р. базового набору стандартів бухгалтерського обліку та подання звітності, яким будуть слідувати всі фондові біржі світу ; іншими словами, ці стандарти будуть використовуватися замість національних при підготовці звітності в тому випадку, якщо компанія має намір потрапити в лістинг солідної фондової біржі. У найбільш загальному вигляді неокласичну теорію фінансів можна визначити як систему знань про організацію та управлінні фінансовою тріадою: ресурси, відносини, ринки. Ключовими розділами, послужили основою форму-вання цієї науки та / або увійшли до неї складовими частинами, з'явилися: теорія корисності (utility theory), теорія арбітражного ціноутворення (arbitrage pricing theory), теорія структури капіталу (theory of capital structure), теорія портфеля і модель ціноутворення на ринку фінансових активів (portfolio theory and capital asset pricing model), теорія ціноутворення на ринку опціонів (option pricing theory) і теорія переваг ситуацій у часі (state-preference theory). Нескладно помітити, що суть неокласичної теорії фінансів полягає в теоретичному осмисленні й обгрунтуванні ролі і механізмів взаємодії ринків капіталу і найбільших національних і транснаціональних корпорацій в міжнародних і національних фінансових відносинах. Звернення уваги на ринки капіталу і найбільші компанії не випадково. Як показує світовий досвід, у реальній ринковій економіці особливу роль грають акціонерні товариства; питома вага їх у загальному числі підприємств різних форм власності може бути порівняно невеликою, проте значимість з позиції внеску у створення національного багатства країни винятково висока. Так, в США в даний час 10% компаній є акціонерними товариствами, 10% - товариствами, 80% - невеликими компаніями, що знаходяться в індивідуальній власності; разом з тим на частку кожної з виділених груп компаній припадає відповідно 80%, 13% і 7% загального обсягу реалізації продукції та послуг. Ще більш істотний рівень концентрації капіталу і значущості окремих компаній у розвинених країнах Азії (наприклад, у Південній Кореї), де буквально зовсiм небагато супер-корпорацій контролює, по суті, всю на-нальних економіку. Точно також велика роль фінансових ринків; саме ці ринки є каталізатором багатьох економічних потрясінь (згадаймо Велику депресію в США в 30-ті роки, недавні фінансові кризи в Південній Америці, Азії, Японії та ін.) У рамках неокласичної теорії фінансів формулюються загальні підходи до організації та функціонування ринків капіталу. Перші спроби побудови теорії поведінки на фондовому ринку пов'язані з ім'ям Ч. Доу (Charles Dow) (1851-1902), який заснував в 1882 р. компанію iDow, Jones & Со *, що спеціалізувалася на випуску фінансової інформації. З 1889 р. ця компанія почала випускати Wall Street Journal, через якийсь час перетворилася на провідну щоденну ділову газету США. Доу був переконаним прихильником і популяризатором ідеї про можливість прогнозування цін на акції та ще 1882 р. висловив думку про те, що фондовий ринок буде з часом найбільш спе-кулятівним і привабливим для бізнесменів. Можливість прогнозування цін Доу бачив у ретельному вивченні динаміки цін за статистичними даними. У своїй роботі, що побачила світ у 1900 р., Башелье прийшов до похмурого висновку, що динаміка цін на фондовій біржі ніколи не буде точною наукою. Хоча Башелье, по суті, виступив опонентом Доу, його заслуги в розвитку теорії фінансів незаперечні, оскільки саме йому належить ідея додатки стохастичних моделей до аналізу поведінки цін на ринку капіталу. Надалі до розробки даної тематики підключилися видні представники Економетричного суспільства. Виключно значима роль А. Коулза (. Alfred Cowles) (1891 - 1985), який в 1932 р. заснував і профінансував діяльність так званої Комісії Коулза з досліджень в економіці. У цю Комісію увійшли багато членів Економетричного суспільства, а поставлена Коулза перед Комісією мета якраз і полягала в тому, щоб розробити теоретичні рекомендації щодо фінансових ринків. Коулз був не тільки чудовим організатором, висловлюючись по-сучасному - менеджером, а й діловою вченим - він систематизував і узагальнив багаторічні дані спеціалізованих агентств про прогнози цін на ринку капіталу і їх рекомендації щодо управління фінансовими інвестиціями і опублікував за результатами свого дослідження ряд статей. Перші розробки в області теорії оцінювання на фондовому ринку пов'язують з ім'ям випускника Гарвардського уні-верситету Дж. Вільямса (John Burr Williams), який у своїй докторській дисертації, написаної в 1937 р., запропонував модель оцінки фінансових активів як один з інструментів для роботи на ринку цінних паперів. Однак вирішальний внесок у розвиток цієї теорії був зроблений Г.Марковіцем (Harry Markowitz) (нар. 1927), що розробив на початку 1950-х років основи теорії портфеля. У роботах Марковіца, по суті, була викладена методологія прийняття рішень в області інвестування у фінансові активи та запропоновано відповідний науковий інструментарій. Представлені ідеї, так само як і математичний апарат, носили значною мірою теоретичний характер, що ускладнювало їх застосування на практиці. Пізніше учень Марковіца У. Шарп [Sharpe, 1963] запропонував спрощений і більш практичний варіант математичного апарату, що отримав назву однофакторний моделі (single-factor model). Запропонована Шарпом техніка вже дозволяла ефективно управляти великими портфелями, що включають сотні фінансових активів. Подальший розвиток цей розділ теорії фінансів отримав у дослідженнях, присвячених ціноутворення цінних паперів, розробці концепції ефективності ринку капіталу, створенню моделей оцінки ризику і прибутковості і їх емпіричному підтвердженню, розробці нових фінансових інструментів і т. п. Зокрема, в шістдесяті роки зусиллями У. Шарпа, Дж. Лінтнер і Дж. Моссіна була розроблена модель оцінки дохідності фінансових активів (Capital Asset Pricing Model, САРМ), що погоджує систематичний ризик і прибутковість портфеля. Ця модель до цих пір залишається одним з найбільш вагомих наукових досягнень в теорії фінансів. Тим не менш, вона постійно піддавалася певної критиці, тому пізніше були розроблені кілька підходів, альтернативних моделі САРМ; зокрема, це теорія арбітражного ціноутворення, теорія ціноутворення опціонів і теорія преференцій станів в умовах невизначеності. Найбільшу популярність здобула теорія арбітражного ціноутворення (. Arbitrage Pricing Theory, АРТ). Концепція АРТ була запропонована відомим фахівцем у галузі фінансів С. Россом. В основу моделі закладено природне твердження про те, що фактична прибутковість будь-якої акції складається з двох частин: нормальної, або очікуваної, до-прибутковості і ризикової, або невизначеною, прибутковості. Останній компонент визначається багатьма економічними чинниками, наприклад, ринковою ситуацією в країні, оцінює мій валовим внутрішнім продуктом, стабільністю світової економіки, інфляцією, динамікою процентних ставок і ін Дві інших альтернативи моделі САРМ-теорія ціноутворення опціонів (Option Pricing Theory, ОРТ) і теорія переваг ситуацій у часі (State-Preference Theory, SPT) - з тих чи інших причин ще не отримали достатнього розвитку і знаходяться в стадії становлення. Зокрема, щодо теорії SPT можна згадати, що її виклад носить досить теоретизувати характер і, наприклад, на увазі необхідність отримання достатньо точних оцінок майбутніх станів ринку. Зародження теорії ОРТ пов'язують з іменами Ф. Блека і М. Скоулза, а теорії переваг - з ім'ям Дж. Хіршліфера. Проблема взаємозв'язку ціни фінансових активів та інформації, що циркулює на ринку капіталу, досліджувалася починаючи з кінця 50-х років. Однак рубіжної вважається стаття Ю. Фами [Fama], в якій обговорюється виділення трьох форм ефективності ринку капіталу - сильною, помірною і слабкою. Наступні розробки в цій області в основному не зачіпали теоретичних аспектів запропонованої класифікації, а лише стосувалися емпіричного її підтвердження. З усіх згаданих новацій два напрямки - теорія портфеля та теорія структури капіталу - по суті, і перед-ставляют собою серцевину науки і техніки управління фінансами великої компанії, оскільки дозволяють відповісти на два принципово важливих питання: звідки взяти і куди вкласти фінансові ресурси. Ймовірно, не випадково 1958 рік, коли була опублікована пионерная робота Модільяні і Міллера, розглядається найбільшими фахівцями в області теорії фінансів Т. Коупленд і Дж. Уестон як рубіжний, починаючи з якого від прикладної мікроекономіки відділилося самостійний напрям, відоме нині як сучасна теорія фінансів (інше досить поширена назва даного напрямку - неокласична теорія фінансів) [Copeland, Weston, р. III]. Як зазначалося вище, власне неокласична теорія фінансів робить акцент на ринок капіталу, розробляє по-нятійний апарат та інструментарій саме в прив'язці до цього ринку. Безумовно, знання теоретичних основ управління фінансами необхідно, однак не меншу значимість має і прикладний аспект. Саме останнє послужило причиною становлення в 60-ті роки фінансового менеджменту, який досить швидко оформився як самостійний науковий і практичний напрямок, який сформувався на стику трьох наук: сучасна, або неокласична, теорія фінансів, бухгалтерський облік і загальна теорія управління. Новий науковий і практичний напрямок було орієнтоване насамперед на розробку методології і техніки управління фінансами великої компанії. Сталося це, в основному, шляхом природного доповнення базових розділів теорії фінансів аналітичними розділами бухгалтерського обліку (аналіз фінансового стану компанії, аналіз і управління дебіторською заборгованістю тощо) і деяким понятійним апаратом теорії управління. Перші монографії з нової дисципліни, які можна було використовувати і як навчальні посібники, з'явилися в провідних англомовних країнах на початку шістдесятих років. Зараз вже можна говорити про те, що фінансовий менеджмент остаточно сформувався не тільки як самостійний науковий напрям і практична діяльність, але і як навчальна дисципліна. Значний внесок у популяризацію фінансового менеджменту внесли представники англо-американської школи Т. Коупленд, Дж. Уестон, Р. Брейлі, С. Майерс, С. Росс, Ю. Брігхем та ін Як навчальна дисципліна , «Фінансовий менеджмент» тісно кореспондує з дисциплінами «Фінансовий облік» та «Управлінський облік». Синтез теорії управління, теорії фінансів і аналітичного апарату бухгалтерського обліку в самостійне направ: ня - «фінансовий менеджмент» не тільки цілком зрозумілий, але й не є чимось абсолютно унікальним. Подібні метаморфози, зумовлені посиленням управлінських аспектів, сенс якого полягає в тому, що, наприклад, облік або аналіз важливі не тільки і не стільки самі по собі, а лише з позиції підвищення ефективності управлінських рішень, мають місце і в інших розділах науки і практики. Одним з найбільш показових прикладів служить трансформація управлінського обліку в рамках англо-американської моделі бухгалтерського обліку. Відповідний коло питань відокремлюються спочатку як «Облік витрат» (Cost Accounting), потім як «Управлінський облік» (Management Accounting), а останнім часом він все частіше трактується як «Управління витратами» (Cost Management). Наведена логіка виділення розділів фінансового менеджменту може бути наочно інтерпретована за допомогою балансу компанії, що представляє собою одну з найбільш повних і ефективних моделей опису її майнового і фінансового положення: актив балансу показує, у що інвестовані кошти компанії; пасив - які джерела цих коштів. З розгляду балансу наочно видно, що кожне з трьох вищеописаних ключових напрямків може бути далі, структуровано з тим або іншим ступенем деталі-зації. Зокрема, інвестиційна політика включає в себе не лише управління фінансовими активами, а й основними засобами та оборотними активами, а також оцінку інвестиційних проектів. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||