| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1.5. Всесвітнє господарство і національна економіка | ||
|
Економічною основою всесвітнього господарства служить об'єктивна доцільність, обумовлена прагненням всіх держав до зростання економічної ефективності, досягнутого за рахунок міжнародного поділу праці, вільного переміщення факторів виробництва. Кожна країна може збільшити допомогою міжнародного обміну обсяг споживання більшої кількості товарів і послуг і тим самим більш повно задовольнити потреби національної економіки. Саме постійне прагнення до поглиблення поділу праці та доведення його до міжнародного рівня служило раніше причиною становлення і розвитку міжнародної торгівлі і світового ринку. Але всесвітнє господарство, на відміну від світового ринку, який до цих пір є найважливішою складовою міжнародного співробітництва, являє собою більш ємне явище. Це особлива форма реалізації міжнародних економічних взаємозв'язків між господарюючими суб'єктами більшості країн світу, націлена на досягнення більшої економічної ефективності економіки кожної країни не тільки за рахунок поглиблення поділу праці, а й вільного переміщення в планетарному масштабі товарів, послуг, робочої сили, капіталу, інформації, зна -ний і технологій. У сучасних умовах відбуваються кардинальні зміни у виробництві, яке все більшою мірою орієнтується не на національний, а на світовий ринок. Орієнтація на світову ціну як на критерій ефективності окремого виробництва, галузі, всього національного господарства зближує відтворювальні процеси окремих країн за техніко-економічними показниками. Численні дослідження показали, що високі темпи приросту експорту товарів і послуг характерні для всіх груп країн, незалежно від рівня їх розвитку. Таким чином, високий ступінь синхронізації темпів зростання економік різних країн призводить до їх більшої взаємозалежності. На початку XXI в. в середньому у різних груп країн приблизно п'ята частина виробленого ВВП призначалася для реалізації на зовнішніх ринках. Очевидно, що країни, що знаходяться в економічній ізоляції від інших держав, приречені на відставання і соціальну безперспективність. Тому організаційно-економічною основою всіх нових явищ у світовій економіці, вирішальним фактором сучасних міжнародних відносин служить постійно розвивається і поглиблюється процес міжнародної інтеграції. Створення всесвітнього господарства не означає автоматичного включення в нього всіх національних економік. Серед безлічі факторів, що впливають на входження і рівень інтеграції кожної країни у світове господарство, найважливішими є два: по-перше, економічна і політична вигода, причому головний критерій - національний інтерес, який диктує вибір відповідних пріоритетів міжнародної співпраці; а по-друге, певна адаптація національного господарства та правової бази держави до уніфікованих нормам і вимогам всесвітнього господарства. Головними умовами участі країни у світовому інтеграційному процесі є політична та соціальна стабільність, відсутність різких коливань в національній еко-номіці і її відкритість. Прискорення розвитку міжнародних економічних процесів вимагае все більш відкритої економіки. У ході посилення взаємозалежності національних еконо-мік, розвитку і ускладнення світогосподарських зв'язків саме поняття «відкрита економіка» ме-вується. Так, в середині XX в. під «відкритістю» мали на увазі ступінь залученості країни насамперед у світову торгівлю і міжнародний поділ праці. В якості основних показників використовувалися певні значення експортної квоти (відношення експорту до ВВП) і зовнішньоторговельної квоти (відношення зовнішньоторговельного обороту до ВВП). Ступінь відкритості економіки визнавалася прийнятною, якщо експортна квота становила не менше 10%, а зовнішньоторговельна квота - не менше 25%. За період 1982-1991 рр.. середня світова експортна квота (відношення світового експорту до світового ВНП) склала 18,2%, а до 2000 р. виріс до 23,6%. Таким чином, середня експортна квота у світі безперервно зростає, тому на початку XXI в. зазначені показники стали вважати обмеженими і недостатніми для аналізу. На сучасному етапі «відкритість» означає не лише активна участь країни в міжнародній торгівлі, а й в інших формах світогосподарських зв'язків, таких як міжнародна мобільність факторів виробництва та міжнародні валютно-розрахункові відносини. Найважливішу роль у поглибленні взаємозалежності національної економіки зі світовим господарством став грати вивіз капіталу. Саме з ним пов'язані створення механізму прямого виходу процесу виробництва за кордону національної економіки і формування глобальних транснаціональних корпорацій (ТНК). Перенесення значної частини виробництва за кордон, створення безлічі філій, інтегрованих в єдину відтворювальну ланцюжок, дозволяє ТНК використовувати ресурси і конкурентні переваги багатьох країн. У сучасних умовах значно посилюється зв'язок національної економіки зі світовим господарством через фінансові ринки. Тому при аналізі рівня відкритості національної економіки необхідно враховувати всі перелічені фактори і форми взаємодії. - прозорість, тобто вільний доступ до всіх національних макроекономічним відомостями, і їх достовірність. Для характеристики макроекономічного стану кожної країни за єдиними критеріями використовуються міжнародна система національних рахунків, дані платіжного балансу; - економічну свободу усередині країни, тобто свободу індивідуального вибору, приватного обміну, підприємництва, гарантії прав приватної власності; - участь країни та її економічних суб'єктів у світовому інтеграційному процесі, тобто членство в різних міжнародних організаціях, спілках та асоціаціях; створення і функціонування на-нальних ТНК, їх інтеграцію в стратегічні альянси ; - лібералізацію внешнетор-гового режиму, тобто відсутність значних обмежень для зовнішньоторговельних потоків товарів і послуг; - лібералізацію фінансових операцій, наявність розвиненого національного фі- нансового ринку та його інтегрованість у світову фінансову систему. За ступенем відкритості економіки судять про рівень її залученості у всесвітнє господарство, в мірохозяйст-ються зв'язку, про сприятливі умови для створення спільних підприємств, розміщення іноземних інвестицій, доцільності розміщення кредитів. Щорічно публікуються рейтинги економічної свободи, що характеризують ступінь відкритості економіки, яка оцінюється за 50 незалежними параметрами, розбитими на 10 категорій: торговельна політика, податкове навантаження, ступінь втручання держави в економіку, монетарна політика, інвестиційний клімат, стан банківського і фінансового ринків, зарплати і ціни, захист власності, законодавство і ступінь організованості ринку. Лідерами рейтингу відкритості економіки протягом останніх років визнаються Гонконг, Сінгапур, Люксембург. З колишніх союзних республік у десятку країн з відкритою економікою в 2003 р. увійшла Естонія. Росія, за даними Heritage Foundation і Wall Street Journal, поки в даному рейтингу займає скромне 122-е місце. Дослідники виділили наступні суттєві недоліки російської економіки: недосконалість системи законодавства, відсутність розвинених конкурентних відносин на банківському та фінансовому ринках, малопривабливий інвестиційний рейтинг, поширення корупції, обмеження прав власності і свавілля чиновників. Саме ці фактори вплинули на те, що економіка Росії досі визнається «в основному невільною». Кожне сучасна держава, проводячи політику відкритої економіки, одночасно прагне певною мірою обмежити міжнародне втручання в свою економічну діяльність, залишаючи за міжнародними організаціями, насамперед СОТ і МВФ, лише функції контролю за рекомендаціями. Економічна відкритість не може бути абсолютною, оскільки процеси взаємодії національної економіки зі всесвітнім господарством справляють істотний вплив на її макроекономічну рівновагу. Практично всі країни, навіть ті, економіка яких визнана найбільш відкритою, не відмовляються від політики протекціонізму. Так, найбільш розвинені країни обмежують еміграцію «інтелектуальних умів», стежать за співвідношенням імпорту та експорту, обмежують вивіз найбільш передових технологій тощо Країни, що розвиваються обмежують вивіз валюти, дорогоцінних металів та інших цінностей і наполягають на імпортозамінної індустріалізації, яка обмежує ввезення іноземних товарів. У зв'язку з цим економічна відкритість країни повинна мати межі виходячи з національних інтересів. Для кількісної оцінки відкритості національної економіки використовують такі показу-ки участі країни у всесвітньому господарстві, як участь країни в міжнародній торгівлі, у міжнародному русі капіталу і міжнародних валютно-розрахункових відносинах, в між-народної міграції трудових ресурсів, науково-технічне співробітництво. Незважаючи на можливість кількісної оцінки відкритості національної економіки, вона проте ха-рактеризует якісний стан економічної системи, тобто конкурентоспроможність. Тільки маючи розвиненими продуктивними силами, володіючи відповідним рівнем конкурентоспроможності галузей, фірм, вироблених товарів і послуг, національна економіка може відігравати помітну роль в світовому господарстві. У розвитку всесвітнього господарства зацікавлені в першу чергу економічно розвинені країни, так як високий рівень розвитку продуктивних сил і перехід до більш високої стадії поділу праці та спеціалізації виробництва дають їм додаткові конкурентні переваги. Провідні ролі в міжнародних економічних організаціях (СОТ, МВФ, у Світовому банку) також дозволяють розвиненим країнам отримувати суттєві вигоди і найбільші преференції на стихійних світових ринках. Тому міжнародна економічна інтеграція для них служить додатковим джерелом економічного зростання, підвищення рівня і якості життя. На відміну від розвинених країн входження у всесвітнє господарство країн, що розвиваються та країн з трансформирующейся економікою є тривалим, складним і суперечливим процесом, який передбачає зміну пріоритетів економічного розвитку, видозміна господарських структур і механізмів регулювання, загострення проблем національної та економічної безпеки. Інтеграція України у світове господарство є важливою передумовою підвищення конкурентоспроможності економіки, добробуту народу й успіху її демократичного вибору. Закритість командно-адміністративної радянської економіки не дозволяла довгий час повною мірою використовувати вигоди від участі в міжнародному поділі праці. У зв'язку з трансформаційними процес-самі і офіційним визнанням Росії країною з ринковою економікою ступінь відкритості російської економіки стала зростати, про що свідчить зростання експортної та імпортної квоти. У всесвітньому господарстві до початку XXI ст. вже склалися досить міцні і стійкі міжнародні економічні відносини між країнами, причому без участі російських товаровиробників. Деформована структура економіки Російської Федерації, сформована ще в радянський період, не відповідає реаліям сучасного глобалізованого світового господарства і обумовлена переважним розвитком ПЕК, переважанням в експортних поставках палива і сировини, а в імпортних - продовольства і предметів споживання, включаючи предмети першої необхідності. Низька конкурентоспроможність багатьох російських товарів не дозволяє більш успішно розвивати міжнародні торговельні відносини. Але, незважаючи на існуючі проблеми, в перспективі у Росії є можливості вийти на траєкторію стійкого економічного зростання і зайняти лідируючі позиції на світових ринках. Для цього необхідно успішно використовувати не тільки багатий природно-ресурсний потенціал, а й інтелектуальний капітал, науково-технічний потенціал і унікальне геополітичне положення. Результати участі країни у всесвітньому господарстві, активність її діяльності в інтеграційних процесах неоднозначні. Для визначення підсумків такої участі у світовій практиці використовується система показників, таких як ВВП, ВВП на душу населення, доходи на душу населення, індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), структура експорту та імпорту, структура і динаміка іноземних інвестицій та ін Одні й ті ж країни не можуть бути лідерами за всіма показниками. Наприклад, за даними за 2003 р. за обсягом ВВП на першому місці в світі США, на другому - КНР з Гонконгом і Макао, на третьому - Японія, на четвертому - Індія, Росія ж - лише на десятому місці. Однак за рівнем ВВП на душу населення лідирують Люксембург, США, Норвегія, Ірландія, Данія. Китай займає лише 78-е місце, Індія - на 100-му місці, Росія - на 56-му місці. За обсягом залучення закордонних капіталовкладень лідирують Китай, США, Канада. Тому на практиці при визначенні місця кожної країни у всесвітньому хо-зяйстве, як правило, грунтуються на даних про обсяг ВВП, платіжного балансу і резервів центрального банку країни. Обчислений за запропонованою методикою МВФ питома вага кожної національної економіки у всесвітньому господарстві свідчить про те, що до початку третього тисячоліття безумовне лідерство захопили США (20,6%), далі з великим відривом йде Японія (7,6%), частка Росії становить поки 1,79%. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||