|
Після важкої кризи в часи Великої депресії банкірами США був сформульований підхід, який робив акцент на безпеці банку на шкоду короткостроковій прибутковості. Оскільки під час кризи виникає небезпека дострокового вилучення депозитів, фактично всі депозити можуть виявитися депозитами до запитання, тому банк повинен бути готовий до погашення цих зобов'язань, мати достатній для цього обсяг високоліквідних коштів. Підхід єдиного резервного фонду, або, як його ще називають, модель «загального казана», розглядає всі залучені кошти банку як єдиний фонд. Кошти з цього фонду розподіляються таким чином: спочатку поповнюються первинні резерви (готівка та кореспондентський рахунок у центральному банку). Потім формуються вторинні резерви з числа короткострокових високоліквідних цінних паперів (при даному підході вторинні резерви є для банку головним засобом забезпечення ліквідності). Далі кошти фонду йдуть на фінансування всіх обгрунтованих заявок на отримання позик, причому портфель позик не вважається засобом забезпечення ліквідності. Після задоволення всіх обгрунтованих заявок на позички залишилися кошти спрямовуються на купівлю довгострокових державних цінних паперів, які, з одного боку, є джерелом доходів, а з іншого боку, поповнюють вторинні резерви у міру того як наближається термін їх погашення.
У російській банківській системі підхід єдиного резервного фонду використовувався, зокрема, в період кризи 1998 р., але його використання супроводжувалося деякими відхиленнями від класичного варіанту. Ці відхилення були обумовлені особливостями стану фінансових ринків у Росії в період серпневої кризи. Фінансові інструменти - в першу черзі державні цінні папери, які повинні виконувати роль вторинних резервів, - виявилися неліквідними. Але в той же час вкладення в іноземну валюту, по суті, виявлялися вторинними резервами.
Використання підходу єдиного резервного фонду в довгостроковій перспективі, при стабілізації економічної ситуації в країні має ряд недоліків. По-перше, він робить акцент на максимізацію високоліквідних коштів, що не забезпечують достатнього рівня прибутковості, що в довгостроковій перспективі несприятливо позначається на фінансовій стійкості банку. По-друге, не враховується терміновість різних видів депозитів: депозити до запитання призначені для розрахунків, а ощадні та строкові депозити розміщуються для отримання доходу і мають значні терміни зберігання. По-третє, цей підхід не враховує ліквідність портфеля виданих позик.
У результаті осмислення досвіду управління ліквідністю за допомогою підходу єдиного резервного фонду була сформульована теорія очікуваного доходу.
|