Підходи до оцінки фінансової спроможності клієнтів
Розроблено багато методик («систем») оцінки кандидатів у позичальники. Найбільш цікавими вважаються методики PARSER і CAMPARI. Назви їх утворені з початкових букв наступних англійських слів.
Так, в практиці європейських, американських і деяких російських банків поширення набула методика CAMPARI. Аналіз відповідно з даною методикою полягає в почерговому виділенні з кредитної заявки та доданих до неї документів найбільш істотних факторів, що визначають діяльність клієнта, в їх оцінці і уточненні після особистої зустрічі з клієнтом. Легко помітити, що ця та інші методики претендують на комплексну оцінку клієнта, а не тільки на з'ясування рівня його фінансової спроможності. Ця обставина можна тлумачити одночасно і як гідність методик, і як їх недолік.
Фінансова звітність, підтверджена аудиторською перевіркою, служить для банку важливим джерелом інформації про позичальника. Її аналіз (зазвичай за останні три роки) дозволяє виявити як позитивні сторони діяльності підприємства, так і збільшують кредитний ризик прорахунки, які є передвісником фінансової небезпеки.
Дуже важливий аналіз потенційних джерел погашення кредиту, якими служать: 1) прибуток підприємства або дохід фізичної особи 2) кошти, надані в якості забезпечення кредиту; 3) достатній обсяг придатних до продажу активів; 4) гарантії, представлені позичальником (наприклад, право вилучення особистого майна для погашення кредиту). Основні відомості про стан зазначених джерел містяться в балансах і звітах про доходи, витрати і прибутку (у випадку з фізичними особами - в документах про доходи та особистому майні).
Вирішити питання про кредитоспроможність юридичної особи допомагає оцінка його фінансового становища. Для цього зазвичай застосовується комплексний аналіз з використанням великої кількості фінансових показників. Особлива увага звертається на динаміку прибутковості підприємства.
Симптомами можливої фінансової небезпеки для банку можуть бути: налагодження підприємством виробництва що раніше не випускалася продукції та освоєння у зв'язку з цим нового ринку збуту; поява залежності клієнта від кредитів (зазвичай короткострокових) у зв'язку з збільшуються накладними витратами ; упущення клієнта в контролі над своїм оборотним капіталом (загальний надлишок товарних запасів і т.д.); наявність у клієнта великих і не запланованих втрат; порушення клієнтом термінів підготовки звітності або подання в банк необхідних фінансових документів (це часто пов'язано з їх фальсифікацією) ; прохання клієнта про виділення йому додаткових коштів понад раніше узгоджених лімітів; будь невмотивоване недотримання зобов'язань.
Західні банки використовують різні статистичні (імовірнісні) методи оцінки ризику банкрутства підприємств, що претендують на отримання банківських кредитів. Ця ймовірність може бути виражена за допомогою балів (score), і тому подібний метод носить назву «скорингу».
Існують різні методи скорингу. Найчастіше для оцінки ризику банкрутства підприємства використовуються показники, розраховані на основі даних балансу і звіту підприємства про результати його діяльності. У найзагальнішому вигляді фінансове становище підприємства оцінюється за формулою:
Прикладами таких показників і коефіцієнтів можуть служити відомі моделі, розроблені американцем Альтманом в 1968 р. і Банком Франції в 1982 р.
Головною проблемою практичного використання названих та інших моделей скорингу є забезпечення пов'язаності і несуперечності різних показників. Багато банків, щоб домогтися більш точних оцінок, комбінують на свій розсуд різні показники і коефіцієнти.
Методики аналізу фінансового стану позичальника в рекомендаціях іноземних фахівців зазвичай зводяться до двох ключових пунктах:
береться група показників, на базі яких розраховуються коефіцієнти, що характеризують різні сторони діяльності позичальника;
отримані значення коефіцієнтів порівнюються зі значеннями, реко-мендовал як нормативні (або критичних).
При практичній реалізації цієї технології доводиться вирішувати ряд проблем. Проблема перша - скільки і яких показників використовувати для аналізу.
Кількість розрахункових коефіцієнтів, рекомендованих для аналізу фінансового стану, може бути необмежено велике. Деякі комп'ютерні програми такого аналізу містять 100 і більше коефіцієнтів. Загальне правило, мабуть, може бути таке: мета аналізу повинна визначати кількість і набір необхідних коефіцієнтів. «Необхідні» - це той мінімальний коло значущих (незалежних) коефіцієнтів, аналіз яких буде визнаний обов'язковим. Решта будуть вважатися допоміжними і можуть аналізуватися в другу чергу, якщо в цьому буде необхідність. Звідси ясно, що вірний вибір переліку аналізованих коефіцієнтів залежить зрештою від економічної кваліфікації кредитного працівника (аналітика, експерта).
Світова банківська практика виробила багато різноманітних груп фінансовим-вих коефіцієнтів, які в принципі можуть використовуватися для аналізу фінан-сового стану позичальника. Найбільш відомою можна вважати наступну їх класифікацію (всі її елементи докладно описані у фінансовій і банківській літературі).
Коефіцієнти ефективності (оборотності) - коефіцієнт оборач-ваності дебіторської заборгованості; коефіцієнт оборотності запасів то-варно-матеріальних цінностей; коефіцієнт оборотності основних засобів; коефіцієнт оборотності активів.
Коефіцієнти фінансового левериджу (залежно від залучених джерел) - розраховуються щодо активів, капіталу і т.д.
Коефіцієнти прибутковості - коефіцієнти прибутковості; коефіцієнти рентабельності; коефіцієнти прибутковості акцій.
Коефіцієнти обслуговування боргів - розраховуються у вигляді відношення об-щей прибутку позичальника до тих чи інших майбутнім йому платежах.
Використання перерахованих і подібних їм показників доповнюється оцінкою фінансового стану позичальника на основі:
аналізу грошових потоків - визначення різниці між грошовими надходженнями і витратами клієнта за певний період;
аналізу ділового ризику - визначення можливості того, що кругообіг фондів клієнта може не завершитися досить ефективно.
Виходить вельми громіздка схема. З урахуванням цього фахівці продовжують пошук більш «компактного» мінімально достатнього набору показників.
Проблема друга - які значення коефіцієнтів вважати «нормативними» або «критичними». На Заході значення коефіцієнтів, що характеризують фірму, рекомендується порівнювати з її більш ранніми показниками і з середніми показ-лями по галузі, до якої дане підприємство відноситься. У наших умовах реалі-зувати таку рекомендацію важко, якщо не неможливо. Порівняння зі своїми преж-ними показниками найчастіше неможливо через постійної зміни «правил иг-ри» (податкове законодавство, інші нормативні акти). Ще складніше порівнювати показники аналізованого підприємства з «нормативними», оскільки таких просто немає. У російському фінансовому аналізі можливість використання, среднеот-галузевих показників в якості нормативів декларується, але жоден державного-венний орган не проводить подібних розрахунків. Нормативні документи Банку Росії також не визначають порядок проведення фінансового аналізу.