| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
З зарубіжної практики застосування резервних вимог | ||
|
Вперше практика обов'язкових резервів була офіційно введена в 1913 р. в США при створенні Федеральної резервної системи (ФРС). Згодом ФРС отримала право переглядати норму обов'язкових резервів. Зміна норми цих резервів стало одним з методів грошово-кредитної політики. Після Другої світової війни принцип змінюються обов'язкових резервів був введений центральними банками багатьох країн. Як відомо, частину своїх касових (грошових) резервів комерційні банки повинні постійно тримати в готівково-грошовій формі в якості забезпечення своїх зобов'язань. Основу цих резервів готівки банків становлять вклади (депозити) їх клієнтів. Частиною таких банківських резервів є і обов'язкові резерви, зберігання яких на спеціальних рахунках у центральному банку зазвичай пропонується законом. Зазвичай мінімальний залишок коштів на такому рахунку, тобто норма (норматив) обов'язкових резервів, визначається в національному банківському законодавстві у відсотковому відношенні до відповідних статей пасивів або активів кредитних інститутів. Зазначена норма може диференціюватися залежно від: строку діяльності; величини пасивів або активів банків; видів і розмірів залучених ними вкладів (до запитання, строкові, ощадні та інші види вкладів) у національній або іноземній валюті; громадянства вкладника; регіону діяльності банків та інших умов . Світова практика показує, що диференційовані нормативи резервування не тільки більш ефективні внаслідок більш «виборчого удару», а й розумніше в соціальному плані. Наприклад, у Німеччині резервна політика Бундесбанку передбачає преференції для банків, що виконують певні соціальні функції. У світі спостерігається великий розкид норм резервування. В останні кілька років вони становили: у Великобританії - 0,45%, Японії - від 0,125 до 2,5, Швейцарії - 2,5, Німеччині - від 4,15 до 12,1, Франції - від 3 до 5,5, Іспанії - 17, Італії - 25%. У багатьох країнах, як і в Росії, верхні рівні резервів обмежені законом. Так, у Німеччині зазначені норми не можуть перевищувати: за вкладами до запитання (до місяця) - 30%, за строковими зобов'язаннями (від одного року до чотирьох років) - 20, по ощадних вкладах - 10%. У деяких країнах у разі порушення банками встановленого нормативу передбачається введення спеціальних (додаткових) резервних вимог у відсоток ^ від суми порушення. Величина резервних вимог може визначатися двояким способом - по відношенню до банківських пасивів або до банківських активів. В даний час в переважній більшості країн зазначений норматив встановлюють до пасивів банків. Суть цього найбільш старого способу полягає в тому, що банки повинні резервувати на рахунках у центральному банку частину залучених вкладів (депозитів) клієнтів. У небагатьох країнах базисом обчислення розміру резервів служать обсяги видаваних кредитів. Норми обов'язкових резервів за пасивами можуть встановлюватися щодо всіх банківських пасивів або їх частини. У більшості країн основною статтею при розрахунку резервів служить обсяг вкладів (депозитів) населення, підприємств та небанківських організацій. Однак у деяких країнах (Нідерланди, ФРН) при їх визначенні враховуються і міжбанківські зобов'язання (з них теж можуть робитися винятки). Різновид методу визначення резервних вимог по відношенню до банківських пасивів - встановлення резервів залежно від зміни сукупних пасивів банків, тобто від збільшення або зменшення їх сальдо за період (різниця між надходженнями грошей на основні кореспондентські рахунки та видачами з них грошей). У більшості країн використовується саме цей метод. Спосіб визначення величини резервних вимог по відношенню до банківських активів (кредитам) вважається французьким винаходом і застосовується рідко. Суть його полягає в кількісному обмеженні (лімітуванні) кредитних вкладень за допомогою встановлення верхніх меж загальної суми кредитів або їх приросту («кредитні стелі»). Причому вказані параметри встановлюються в індивідуальному порядку для кожного банку. Можуть лимитироваться також обсяг і число кредитів, що видаються одному клієнту. У 1980-і рр.. центральні банки західних країн відмовилися від використання згаданих вище кількісних обмежень. У ФРН подібні обмеження взагалі не практикувалися. Лише на короткі проміжки часу кредитні обмеження вводилися в США (1980 р.) і Великобританії (до 1971 р.). На думку західних економістів, даний метод служить ефективним антиінфляційним засобом. До прямого обмеження обсягів банківського кредитування центральні банки вдаються зазвичай в періоди посилення інфляції або криз платіжних балансів. Тепер такі обмеження застосовуються головним чином в середньорозвинених капіталістичних країнах і в країнах, що розвиваються. У більшості країн обов'язкові і добровільні (робітники) резерви банків зберігаються в центральному банку на одному і тому ж безпроцентний поточному рахунку («основний кореспондентський рахунок» або «резервний рахунок»), який являє собою різновид депозитного рахунки до запитання і по суті виконує ті ж функції, що і звичайний поточний рахунок, але з урахуванням специфіки банку. На рахунку зберігаються власні капітали банків: статутний, резервний, страховий та ін У дні, коли центральний банк регулює такі рахунки, банки зобов'язані мати на них не-обхідні обов'язкові резерви. У періоди між днями регулювання банки вправі використовувати залишки коштів на зазначених рахунках для проведення своїх кредитних та інших активних операцій. У деяких випадках в певні дні банки повинні підтримувати на даних своїх рахунках понад обов'язкових ще й додаткові, надлишкові резерви. Все більше країн відмовляється від роздільного зберігання в центральних банках на окремих рахунках обов'язкових і добровільних резервів комерційних банків, дозволяючи останнім тимчасово використовувати кошти Форов. Так, в Італії до 1990 р. обов'язкові резерви банків на рахунках в Банку Італії не могли бьггь використані, але надалі їм дозволили тимчасово використовувати до 8% зазначених коштів за умови дотримання в середньому за місяць встановлених нормативів резервних вимог. Підтримання коштів у необхідних розмірах на рахунках в центральних банках - непросте завдання. По-перше, розмір залишків коштів на цих рахунках постійно коливається у зв'язку з необхідними переказами грошей в якості платежів. По-друге, обсяги коштів на вкладних (депозитних) рахунках в самих банках безперервно змінюються, в результаті навіть при незмінній величині нормативу, резервів їх абсолютні суми повинні систематично коректуватися. По-третє, банки прагнуть звести до мінімуму свої резерви, які є безприбутковими активами, і прибутково розмістити вивільнені ресурси. В-четвертих, у банків з філіальною мережею виникають додаткові труднощі з оперативною обробкою інформації та прийняттям рішень для управління резервами. У цьому зв'язку багато центральних банків застосовують схему резервування, яка передбачати розміщення у них комерційними банками депозитів певного розміру в середньому за період; схема характерна для Австрії, Іспанії, США, Франції, ФРН, Швейцарії та Японії. Відсутня процедура усереднення в Італії. У Великобританії усереднення показників не застосовується з 1981 р. Розрахунковий період і період виконання (дотримання, підтримки) банками зобов'язань по резервах перед центральним банком в різних країнах неоднакові. У 1998 р. ФРС США провела реформу, основна мета якої полягала у відмові від вико-тання механізму так званого одночасного формування резервних вимог. В даний час центральний банк будь-якої країни, що використовує обов'язкове резервування, в абсолютній більшості випадків обмежується зміною або нормативів резервів, або (значно рідше) структури резервуються зобов'язань банків. Застосовувалась в США схема резервування, побудована на принципі одночасності виконання резервних вимог, довгий час розглядалася світової банківської громадськістю як зразок. І раптом реформа ... Застосовувана в даний час так звана запізніла система резервування (в цьому і полягала суть реформи) відрізняється від колишньої фактично одним елементом - 30-денним лагом (замість колишнього дводенного) між початком періоду розрахунку і початком періоду виконання зобов'язань по резервах. В цілому реформа не зробила істотного впливу ні на фактичний стан обов'язкових резервів у США, ні на ліквід-ність американських банків. Формування обов'язкових резервів дуже складний і трудомісткий процес. З-за цього деякі центральні банки допускають можливість заліку (перенесення) надлишку або дефіциту резервів з поточного періоду на наступний, що підвищує гнучкість регулюючих заходів. Так, в США надлишкові резерви до 2% резервних вимог і вимог щодо сальдо міжбанківського клірингу за 14-денний період підтримки можуть переноситися на наступний 14-денний період. Брак резервів у розмірі 2% може аналогічним чином переноситися на наступний термін з тим, щоб вона була заповнена додатковими резервами в наступному періоді їх підтримки. За брак резервів більше допустимого розміру стягується пеня, яка дорівнює обліковій ставці плюс 2%. Починаючи з середини 1970-х рр.. в ринково розвинених країнах чітко простежується тенденція до зниження норм обов'язкових банківських резервів. Центральні банки наділяються все більш широкими повноваженнями в галузі резервної політики, що підвищує гнучкість всього механізму резервних вимог. У банківському законодавстві ряду країн фіксується лише верхня межа норм обов'язкових резервів за окремими видами депозитів. У цих межах центральні банки можуть варіювати зазначені норми в залежності від цілей і завдань грошової і кредитної політики. Практично всі інші питання, пов'язані з перетворенням у життя резервної політики, центральні банки також вирішують самостійно. Поступово розширюється «база резервних вимог» (резервна база), а також коло інститутів, які охоплюються резервними вимогами центральних банків. Спостерігається тенденція до розширення переліку грошових активів, які банки можуть використовувати для задоволення резервних вимог. Спочатку вони складалися головним чином з грошей, що зберігалися на кореспондентських рахунках у центральному банку. Згодом до них стали зараховуватися та інші високоліквідні касові активи банків: готівка в касах і сейфах банків, поточні депозити (вклади до запитання), що зберігаються на кореспондентських рахунках в інших кредитних організаціях. Так, в Австрії, Великобританії, Італії, США, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції та Японії кредитні організації мають право зараховувати свою наявну у них готівку в рахунок встановлених резервів. В Австрії та Швейцарії до активів, зараховуються в резерви, належать, зокрема, і кошти на рахунках в головних банках банківських груп. Посилюється взаємозв'язок резервної і процентною політик центральних банків. З одного боку, в ряді країн (Японії, ФРН, Франції) введені штрафи за невиконання банками норм обов'язкових резервів, а з іншого - робляться спроби використати депозитний відсоток (відсоток, який центральний банк платить за що зберігаються у нього резерви комерційних банків) як стимул , який спонукає банки своєчасно і в повному обсязі виконувати резервні вимоги. Так, у Швеції на початку 1990-х років центральний банк за надлишкові резерви платив банкам дохід у розмірі 6% річних. Аналогічні підходи використовуються в Іспанії, Італії, Фінляндії та деяких інших країнах. | ||
| « Попередня | Наступна » | |
|
| ||